Наймичка

Пролог  

У  неділю  вранці-рано  
Поле  крилося  туманом;  
У  тумані,  на  могилі,  
Як  тополя,  похилилась  
Молодиця  молодая.  
Щось  до  лона  пригортає  
Та  з  туманом  розмовляє:  

«Ой  тумане,  тумане,—  
Мін  латаний  талане!  
Чому  мене  не  сховаєш  
Отут  серед  лану?  
Чому  мене  не  задавиш,  
У  землю  не  вдавиш?  
Чому  мені  злої  долі,  
Чом  віку  не  збавиш?  
Ні,  не  дави,  туманочку!  
Сховай  тілько  в  полі,  
Щоб  ніхто  не  знав,  не  бачив  
Моєї  недолі!..  
Я  не  одна,—  єсть  у  мене  
І  батько,  і  мати...  
Єсть  у  мене...  туманочку,  
Туманочку,  брате!..  
Дитя  моє!  мій  синочку,  
Нехрещений  сину!  
Не  я  тебе  хреститиму  
На  лиху  годину.  
Чужі  люди  хреститимуть,  
Я  не  буду  знати,  
Як  і  зовуть...  Дитя  моє!  
Я  була  багата...  
Не  лай  мене;  молитимусь,  
Із  самого  неба  
Долю  виплачу  сльозами  
І  пошлю  до  тебе».  

Пішла  полем  ридаючи,  
В  тумані  ховалась  
Та  крізь  сльози  тихесенько  
Про  вдову  співала,  
Як  удова  в  Дунаєві  
Синів  поховала:  

«Ой  у  полі  могила;  
Там  удова  ходила,  
Там  ходила-гуляла,  
Трути-зілля  шукала.  
Трути-Язілля  не  найшла,  
Та  синів  двох  привела,  
В  китаєчку  повила  
І  на  Дунай  однесла:  
«Тихий,  тихий  Дунай!  
Моїх  діток  забавляй.  
Ти,  жовтенький  пісок,  
Нагодуй  моїх  діток;  
І  скупай,  і  сповий,  
І  собою  укрий!»  

I  

Був  собі  дід  та  баба.  
З  давнього-давна  у  гаї  над  ставом  
Удвох  собі  на  хуторі  жили,  
Як  діточок  двоє,—  
Усюди  обоє.  
Ще  змалечку  удвох  ягнята  пасли,  
А  потім  побралися,  
Худоби  діждалися,  
Придбали  хутір,  став  і  млин,  
Садок  у  гаї  розвели  
І  пасіку  чималу  —  
Всього  надбали.  
Та  діточок  у  їх  бігма,  
А  смерть  з  косою  за  плечима.  
Хто  ж  їх  старість  привітає,  
За  дитину  стане?  
Хто  заплаче,  поховає?  
Хто  душу  спом'яне?  
Хто  поживе  добро  чесно,  
В  добрую  годину,  
І  згадає  дякуючи,  
Як  своя  дитина?..  
Тяжко  дітей  годувати  
У  безверхій  хаті,  
А  ще  гірше  старітися  
У  білих  палатах,—  
Старітися,  умирати,  
Добро  покидати  
Чужим  людям,  чужим  дітям  
На  сміх,  на  розтрату!  

II  

І  дід,  і  баба  у  неділю  
На  призьбі  вдвох  собі  сиділи  
Гарненько,  в  білих  сорочках.  
Сіяло  сонце,  в  небесах  
Ані  хмариночки,  та  тихо,  
Та  любо,  як  у  раї.  
Сховалося  у  серці  лихо,  
Як  звір  у  темнім  гаї.  

В  такім  раї  чого  б,  бачся,  
Старим  сумувати?  
Чи  то  давнє  яке  лихо  
Прокинулось  в  хаті?  
Чи  вчорашнє,  задавлене  
Знов  поворушилось,  
Чи  ще  тілько  заклюнулось  
І  рай  запалило?  

Не  знаю,  що  і  після  чого  
Старі  сумують.  Може,  вже  
Оце  збираються  до  бога,  
Та  хто  в  далекую  дорогу  
Їм  добре  коней  запряже?  

«А  хто  нас,  Насте,  поховає,  
Як  помремо?»  
«Сама  не  знаю!  
Я  все  оце  міркувала,  
Та  аж  сумно  стало:  
Одинокі  зостарілись...  
Кому  понадбали  
Добра  цього?..»  
«Стривай  лишень!  
Чи  чуєш?  щось  плаче  
За  ворітьми...  мов  дитина!  
Побіжім  лиш!..  Бачиш?  
Я  вгадував,  що  щось  буде!»  

І  разом  схопились  
Та  до  воріт...  Прибігають,  
Мовчки  зупинились.  
Перед  самим  перелазом  
Дитина  сповита  —  
Та  й  не  туго,  й  новенькою  
Свитиною  вкрита;  
Бо  то  мати  сповивала  —  
І  літом  укрила  
Останньою  свитиною!..  
Дивились,  молились  
Старі  мої.  А  сердешне  
Неначе  благав:  
Випручало  рученята  
Й  до  їх  простягає  
Манюсінькі...  і  замовкло,  
Неначе  не  плаче,  
Тілько  пхика.  

«А  що,  Насте?  
Я  й  казав!  От  бачиш?  
От  і  талан,  от  і  доля,  
І  не  одинокі!  
Бери  ж  лишень  та  сповивай...  
Ач  яке,  нівроку!  
Неси  ж  в  хату,  а  я  верхи  
Кинусь  за  кумами  
В  Городище...»  

Чудно  якось  
Діється  між  нами!  
Один  сина  проклинає,  
З  хати  виганяє,  
Другий  свічечку,  сердешний,  
Потом  заробляє  
Та  ридаючи  становить  
Перед  образами  —  
Нема  дітей!..  Чудно  якось  
Діється  між  нами!  

III  

Аж  три  пари  на  радощах  
Кумів  назбирали,  
Та  ввечері  й  охрестили,  
І  Марком  назвали.  
Росте  Марко.  Старі  мої  
Не  знають,  де  діти,  
Де  посадить,  де  положить  
І  що  з  ним  робити.  
Минає  рік.  Росте  Марко  —  
І  дійна  корова  
У  розкоші  купається.  
Аж  ось  чорноброва  
Та  молода,  білолиця  
Прийшла  молодиця  
На  той  хутір  благодатний  
У  найми  проситься.  

«А  що  ж,—  каже,—  возьмім,  Насте».  
«Возьмімо,  Трохиме,  
Бо  ми  старі,  нездужаєм,  
Та  таки  й  дитина,  
Хоча  воно  вже  й  підросло,  
Та  все  ж  таки  треба  
Коло  його  піклуватись».  
«Та  воно-то  треба.  
Бо  й  я  свою  вже  часточку  
Прожив,  слава  богу,—  
Підтоптався.  Так  що  ж  тепер,  
Що  візьмеш,  небого?  
За  рік,  чи  як?»  
«А  що  дасте».  
«Е,  ні!  треба  знати,  
Треба,  дочко,  лічить  плату,  
Зароблену  плату,  
Бо  сказано:  хто  не  лічить,  
То  той  і  не  має.  
Так  отак  хіба,  небого?  
Ні  ти  нас  не  знаєш,  
Ні  ми  тебе.  А  поживеш,  
Роздивишся  в  хаті,  
Та  й  ми  тебе  побачимо,—  
Отоді  й  за  плату,  
Чи  так,  дочко?»  
«Добре,  дядьку»  
«Просимо  ж  у  хату».  

Поєднались.  Молодиця  
Рада  та  весела,  
Ніби  з  паном  повінчалась,  
Закупила  села.  
І  у  хаті,  і  на  дворі,  
І  коло  скотини,  
Увечері  і  вдосвіта;  
А  коло  дитини  
Так  і  пада,  ніби  мати;  
В  будень  і  в  неділю  
Головоньку  йому  змиє,  
Й  сорочечку  білу  
Що  день  божий  надіває.  
Грається,  співає,  
Робить  возики,  а  в  свято  —  
То  й  з  рук  не  спускає.  
Дивуються  старі  мої  
Та  моляться  богу.  
А  наймичка  невсипуща  
Щовечір,  небога,  
Свою  долю  проклинає,  
Тяжко-важко  плаче;  
І  ніхто  того  не  чує,  
Не  знає  й  не  бачить,  
Опріч  Марка  маленького.  
Так  воно  не  знає,  
Чого  наймичка  сльозами  
Його  умиває.  
Не  зна  Марко,  чого  вона  
Так  його  цілує,  
Сама  не  з'їсть  і  не  доп'є,  
Його  нагодує.  
Не  зна  Марко,  як  в  колисці  
Часом  серед  ночі  
Прокинеться,  ворухнеться,—  
То  вона  вже  скочить,  
І  укриє,  й  перехрестить,  
Тихо  заколише;  
Вона  чує  з  тії  хати,  
Як  дитина  дише.  
Вранці  Марко  до  наймички  
Ручки  простягає  
І  мамою  невсипущу  
Ганну  величає...  
Не  зна  Марко,  росте  собі,  
Росте,  виростає.  

IV  

Чимало  літ  перевернулось,  
Води  чимало  утекло;  
І  в  хутір  лихо  завернуло,  
І  сліз  чимало  принесло.  
Бабусю  Настю  поховали  
І  ледве-ледве  одволали  
Трохима-діда.  Прогуло  
Прокляте  лихо  та  й  заснуло.  
На  хутір  знову  благодать  
З-за  гаю  темного  вернулась  
До  діда  в  хату  спочивать.  

Уже  Марко  чумакує  
І  восени  не  ночує  
Ні  під  хатою,  ні  в  хаті...  
Кого-небудь  треба  сватать.  
«Кого  ж  би  тут?»  —  старий  дума  
І  просить  поради  
У  наймички.  А  наймичка  
До  царівни  б  рада  
Слать  старости:  «Треба  Марка  
Самого  спитати».  
«Добре,  дочко,  спитаємо  
Та  й  будемо  сватать».  

Розпитали,  порадились,  
Та  й  за  старостами  
Пішов  Марко.  Вернулися  
Люде  з  рушниками,  
З  святим  хлібом  обміненим.  
Панну  у  жупані,  
Таку  кралю  висватали,  
Що  хоч  за  гетьмана,  
То  не  сором.  Отаке-то  
Диво  запопали!  

«Спасибі  вам!  —  старий  каже.  
Тепер,  щоб  ви  знали,  
Треба  краю  доводити,  
Коли  й  де  вінчати,  
Та  й  весілля.  Та  ще  ось  що:  
Хто  в  нас  буде  мати?  
Не  дожила  моя  Настя!..»  —  
Та  й  заливсь  сльозами.  
А  наймичка  у  порогу  
Вхопилась  руками  
За  одвірок  та  й  зомліла.  
Тихо  стало  в  хаті;  
Тілько  наймичка  шептала:  
«Мати...  мати...  мати!»  

V  

Через  тиждень  молодиці  
Коровай  місили  
На  хуторі.  Старий  батько  
З  усієї  сили  
З  молодицями  танцює,  
Та  двір  вимітає,  
Та  прохожих,  проїжджачих  
У  двір  закликає,  
Та  вареною  частує,  
На  весілля  просить.  
Знай,  бігає,  а  самого  
Ледве  ноги  носять.  
Скрізь  гармидер  та  реготня,  
В  хаті  і  надворі.  
І  жолоби  викотили  
З  нової  комори.  
Скрізь  порання:  печуть,  варять,  
Вимітають,  миють...  
Та  все  чужі.  Де  ж  наймичка?  
На  прощу  у  Київ  
Пішла  Ганна.  Благав  старий,  
А  Марко  аж  плакав,  
Щоб  була  вона  за  матір.  
«Ні,  Марку,  ніяко  
Мені  матір'ю  сидіти:  
То  багаті  люде,  
А  я  наймичка...  ще  й  з  тебе  
Сміятися  будуть.  
Нехай  бог  вам  помагає!  
Піду  помолюся  
Усім  святим  у  Києві,  
Та  й  знову  вернуся  
В  вашу  хату,  як  приймете.  
Поки  маю  сили,  
Трудитимусь...»  
Чистим  серцем  
Поблагословила  
Свого  Марка...  заплакала  
Й  пішла  за  ворота.  

Розвернулося  весілля.  
Музикам  робота  
І  підковам.  Вареною  
Столи  й  лави  миють.  
А  наймичка  шкандибає,  
Поспішає  в  Київ.  
Прийшла  в  Київ  —  не  спочила,  
У  міщанки  стала,  
Найнялася  носить  воду,  
Бо  грошей  не  стало  
На  молебствіє  Варварі.  
Носила-носила,  
Кіп  із  вісім  заробила  
Й  Маркові  купила  
Святу  шапочку  в  пещерах  
У  Йвана  святого,  
Щоб  голова  не  боліла  
В  Марка  молодого;  
І  перстеник  у  Варвари  
Невістці  достала,  
І,  всім  святим  поклонившись,  
Додому  верталась.  

Вернулася.  Катерина  
І  Марко  зустріли  
За  ворітьми,  ввели  в  хату  
Й  за  стіл  посадили;  
Напували  й  годували,  
Про  Київ  питали,  
І  в  кімнаті  Катерина  
Одпочить  послала.  

«За  що  вони  мене  люблять?  
За  що  поважають?  
О  боже  мій  милосердний!  
Може,  вони  знають...  
Може,  вони  догадались...  
Ні,  не  догадались;  
Вони  добрі...»  
І  наймичка  
Тяжко  заридала.  

VI  

Тричі  крига  замерзала,  
Тричі  розтавала,  
Тричі  наймичку  у  Київ  
Катря  проводжала  
Так,  як  матір;  і  в  четвертий  
Провела  небогу  
Аж  у  поле,  до  могили,  
І  молила  бога,  
Щоб  швиденько  верталася,  
Бо  без  неї  в  хаті  
Якось  сумно,  ніби  мати  
Покинула  хату.  

Після  пречистої  в  неділю,  
Та  після  першої,  Трохим  
Старий  сидів  в  сорочці  білій,  
В  брилі  на  призьбі.  Перед  ним  
З  собакою  онучок  грався,  
А  внучка  в  юпку  одяглась  
У  Катрину  і  ніби  йшла  
До  діда  в  гості.  Засміявсь  
Старий  і  внучку  привітав,  
Неначе  справді  молодицю:  
«А  де  ж  ти  діла  паляницю?  
Чи,  може,  в  лісі  хто  одняв?  
Чи  попросту  —  забула  взяти?..  
Чи,  може,  ще  й  не  напекла?  
О,  сором,  сором,  лепська  мати!»  
Аж  зирк  —  і  наймичка  ввійшла  
На  двір.  Побіг  стрічати  
З  онуками  свою  Ганну.  
«А  Марко  в  дорозі?»  —  
Ганна  діда  питалася.  
«В  дорозі  ще  й  досі».  
«А  я  ледве  додибала  
До  вашої  хати,  
Не  хотілось  на  чужині  
Одній  умирати!  
Коли  б  Марка  діждатися...  
Так  щось  тяжко  стало!»  
І  внучатам  із  клуночка  
Гостинці  виймала:  
І  хрестики,  й  дукачики,  
Й  намиста  разочок  
Яриночці,  і  червоний  
З  фольги  образочок,  
А  Карпові  соловейка  
Та  коників  пару,  
І  четвертий  уже  перстень  
Святої  Варвари  
Катерині,  а  дідові  
Із  воску  святого  
Три  свічечки;  а  Маркові  
І  собі  нічого  
Не  принесла:  не  купила,  
Бо  грошей  не  стало,  
А  заробить  не  здужала.  
«А  ось  ще  осталось  
Півбубличка!»  
Й  по  шматочку  
Дітям  розділила.  

VII  

Ввійшла  в  хату.  Катерина  
Їй  ноги  умила  
Й  полудновать  посадила.  
Не  пила  й  не  їла  
Стара  Ганна.  
«Катерино!  
Коли  в  нас  неділя?»  
«Післязавтра».  
«Треба  буде  
Акафіст  найняти  
Миколаєві  святому  
Й  на  часточку  дати;  
Бо  щось  Марко  забарився...  
Може,  де  в  дорозі  
Занедужав,  сохрань  боже!»  
Й  покапали  сльози  
З  старих  очей  замучених.  
Ледве-ледве  встала  
Із-за  стола.  
«Катерино!  
Не  та  вже  я  стала:  
Зледащіла,  не  здужаю  
І  на  ноги  встати.  
Тяжко,  Катре,  умирати  
В  чужій  теплій  хаті!»  

Занедужала  небога.  
Уже  й  причащали,  
Й  маслосвятіє  служили,—  
Ні,  не  помагало.  
Старий  Трохим  по  надвір'ю,  
Мов  убитий,  ходить.  
Катерина  ж  з  болящої  
І  очей  не  зводить;  
Катерина  коло  неї  
І  днює  й  ночує.  
А  тим  часом  сичі  вночі  
Недобре  віщують  
На  коморі.  Болящая  
Щодень,  щогодини,  
Ледве  чути,  питається:  
«Доню  Катерино!  
Чи  ще  Марко  не  приїхав?  
Ох,  якби  я  знала,  
Що  діждуся,  що  побачу,  
То  ще  б  підождала!»  

VIII  

Іде  Марко  з  чумаками.  
Ідучи,  співає,  
Не  поспіша  до  господи  —  
Воли  попасає.  
Везе  Марко  Катерині  
Сукна  дорогого,  
А  батькові  шитий  пояс  
Шовку  червоного,  
А  наймичці  на  очіпок  
Парчі  золотої  
І  червону  добру  хустку  
З  білою  г  а  б  о  ю  .  
А  діточкам  черевички,  
Фіг  та  винограду,  
А  всім  вкупі  —  червоного  
Вина  з  Цареграду  
Відер  з  троє  у  барилі,  
І  кав'яру  з  Дону  —  
Всього  везе,  та  не  знає,  
Що  діється  дома!  

Іде  Марко,  не  журиться.  
Прийшов  —  слава  богу!  
І  ворота  одчиняє,  
І  молиться  богу.  
«Чи  чуєш  ти,  Катерино?  
Біжи  зустрічати!  
Уже  прийшов!  Біжи  швидче!  
Швидче  веди  в  хату!..  
Слава  тобі,  Христе-боже!  
Насилу  діждала!»  
Отче  наш  тихо-тихо,  
Мов  крізь  сон,  читала.  
Старий  воли  випрягає,  
Занози  ховає  
Мережані,  а  Катруся  
Марка  оглядає.  
«А  де  ж  Ганна,  Катерино?  
Я  пак  і  байдуже!  
Чи  не  вмерла?»  
«Ні,  не  вмерла,  
А  дуже  нездужа.  
Ходім  лишень  в  малу  хату,  
Поки  випрягає  
Воли  батько:  вона  тебе,  
Марку,  дожидає».  
Ввійшов  Марко  в  малу  хату  
І  став  у  порогу...  
Аж  злякався.  Ганна  шепче:  
«Слава...  слава  богу!  
Ходи  сюди,  не  лякайся...  
Вийди,  Катре,  з  хати:  
Я  щось  маю  розпитати,  
Дещо  розказати».  

Вийшла  з  хати  Катерина,  
А  Марко  схилився  
До  наймички  у  голови.  
«Марку!  подивися,  
Подивися  ти  на  мене:  
Бач,  як  я  змарніла?  
Я  не  Ганна,  не  наймичка,  
Я...»  -  
Та  й  оніміла.  
Марко  плакав,  дивувався.  
Знов  очі  одкрила,  
Пильно,  пильно  подивилась  —  
Сльози  покотились.  
«Прости  мене!  Я  каралась  
Весь  вік  в  чужій  хаті...  
Прости  мене,  мій  синочку!  
Я...  я  твоя  мати».  
Та  й  замовкла...  

Зомлів  Марко,  
Й  земля  задрижала.  
Прокинувся...  до  матері  —  
А  мати  вже  спала!  

13  ноября  1845,  
в  Переяславі