------------------------------------------------------------------------

ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ



ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний_, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи
повiльнi.
Анна_, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман_, Жандарм _, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич_, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя_, його жiнка, лiт 35.
Вiйт_, селянин, лiт 50.
Шльома_, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i._
Дiється коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.

ДIЯ ПЕРША
_
Нутро сiльської хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'є об вiкна. В
печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На
лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть,
другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок
плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.

ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя._
_
Парубки i дiвчата (спiвають):_

Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жиє чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн їй готує дротяну нагайку.

Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя (перериває, махаючи стиркою)._ Та тьфу на вас! Що се ви вигадали
такої плаксивої! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок (регочеться)._ Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя_. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жiнка,
що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок_. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
"Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє".
2 парубок_. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров
пускати.
1 парубок. _I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте
стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То
так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут
ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода,
та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина_. Та не бiйтеся, тiтко, ми своєю спiванкою святих ангелiв iз
хати не виполошимо.
Настя_. А ти вiдки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старi
люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то буває таке, що як у злу годину
скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небiжка мамуня
розповiдали, що раз один такий...
1 парубок_. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко
тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приїде та нас понаганяє додому.
Настя_. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб
ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)_
1 дiвчина_. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А
така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi)._ Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах
того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата_. От тобi й на! А ви се вiдки знаєте? Хiба ви сього зазнали?
Анна_. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi
знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):_
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила їх, полила їх олiєм,
посолила i ставить на столi)._ Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу!
Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором
сiдають за стiл i їдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi
також вареникiв i сiдає на припiчку, обернена до столу плечима.)_ Ну,
кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна)._ Господи, яка там шаругаї Коли б тiлько нашi
де з дороги не збилися! , -

Настя_. Не бiйся, їм не першина.
Анна_. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б
якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя_. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й
уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми...
Анна_. Я?
Настя_. Чоловiка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться
до тебе.
Анна (зiтхає)._ Та що то з того!
Настя (тихiше)._ Ага, ти про те, що дiтей не маєш. Не бiйся, бог
ласкав, будуть iще.
Анна (махає рукою)._ Ей, я не проте!
Настя_. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу
скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кидається мов ужалена)._ Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо
ви менi згадуєте моїх братiв? Адже знаєте, що вони мої найтяжчi вороги.
Настя_. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дiвування.
Анна (живо)._ Що? Про моє дiвування? Що ви про нього знаєте?
Настя (добродушно)._ Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати
побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж
випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна_. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?
Настя (смiється)._ Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все,
хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й
на очi не бачила.
Анна_. А вiдки ж ви все те знаєте?
Настя (смiється)._ Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди,
що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна_. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя_. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки
до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна_. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата
(встають вiд їди)._ Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за
вечерю!
1 парубок_. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його
стиркою)._ Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата_. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося
вулицею.
2 парубок_. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий
по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина_. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки
постручуєте!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять._
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней._
Анна_. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте
ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)_

ЯВА ДРУГА
Анна i Настя._
_
Настя_. Та було хiба i менi йти.
Анна (спрятує зо стола)._ Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а
як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi
веселiше буде ждати.
Настя (помагає прятати)._ Та воно то так. А все-таки хата рук потребує.
Ну, та вже для тебе се зроблю... (Зупиняється серед хати перед Анною, з
мискою в руках.) _Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє
дiвування?
Анна_. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво)._ А твоє серце нiчого тобi не говорить?
Анна_. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?
Настя_. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не
лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна_. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя_. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна_. Вiд якого Михайла?
Настя_. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi
не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?
Анна (вiдступає крок взад i хреститься)._ Свят, свят, свят! Ви що се,
кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на
свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.
Настя_. Хто се тобi сказав?
Анна_. Я ее знаю, брати говорили.
Настя_. Еге, то-то й є, що брати!
Анна_. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя_. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна_. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився?
Може, дух його вам об'явився?
Настя_. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм _ах
служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас
перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна_. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько!
Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс... сс такс, що
здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в
могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу
прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!
Настя_. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що
брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав.
Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро
говорив про тебе!
Анна_. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не
хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.)_ Ой господи! Ой боже
мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в
мiшку продали?
Настя_. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм
за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi)._ I за що? Пощо? А, знаю, знаю!
Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так,
так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи,
рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере її за плече)._ Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не
грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлюється в неї, по хвилi)._ А так, правда ваша! Правда ваша!
Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I
як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що
от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був
для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi,
що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя_. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба
одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна_. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при
церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помагає.
Настя (надслухує)._ Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi
їдуть.
Анна (при вiкнi)._ Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає.
Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять._

ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у
руках._
_
Бабич_. Дай боже вечiр добрий!
Анна_. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?
Бабич_. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї
купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до
кiнця та й поїхав за iншими.
Анна_. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну
негоду?
Бабич_. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з
передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко
приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна_. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай
боже якого нещастя!
Бабич_. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху
пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати
додому, там десь конята перемерзли.
Настя_. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич_. Добранiч!
Анна_. Оставайтеся з богом!
_
Бабич i Настя виходять._
ЯВА ЧЕТВЕРТА
_
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує)._
Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.)_ А вiн жиє, жиє, жиє!
Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу
про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу
вiри. (Надслухує.)_ Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава!
(Виходить.)_

ЯВА П'ЯТА
Микола i Анна._
_
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь
присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в
рукавицях i з батогом. Вiн стає насеред хати, виймає батiг iз-за ременя i
починає обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак
охаючи починає роздягатися._
_
Микола_. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се
я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я!
Та й промерз до самої костi! (Вiдсуває вiкно i кричить.)_ Анно, а коням
треба пити дати! Думав напоїти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою)._ Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засуває вiкно, знiмає гуню, потiм кожух i вiшає їх на жердцi)._
Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться.
Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни,
як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й
того їм, людоїдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той
кровавий крейцар, то так i видиш, що їх i за тим колька коче. А бодай вас
уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi
повивалювали, нелюди поганi! (Сiдає кiнець стола i починає стягати
чоботи.)_ От iще бiдонька моя! (Кричить.) _Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти
там?
Анна (входить)._ Ти мене кликав?
Микола._ Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна_. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна
худiбка! Я їм трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола_. А їсти мають там що?
Анна_. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по
гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна
поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола_. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути.
Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за
чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на
крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти
весь у кровi!
Микола_. Я?
Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти
скалiчився де?
Микола_. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кидається до нього i розпинає лейбик)._ Та почекай лишень!
Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна_. Що? Бив тебе?
Микола_. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.)_ Але я йому
не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю!
Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене
вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще оглядає його)._ Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой
господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я
обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)_
Микола (кричить)._ Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось
так як є, до самого пана судiї пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (наливає в миску води i наближається). _Iди, iди, бiдна ти голово!
Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе
смiх зробиш.
Микола_. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над
людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприємець вiд довозу дров на жупу, то
йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна_. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола_. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився
в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не має, а треба прецiнь
чимось душу пiдкрiпити.
Анна_. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше
притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за
таке до арешту борше запакує, нiж ти його!
Микола (глядить на неї з острахом)._ Агiй, жiнко! Та се ти правду
кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (миє його)._ Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна
продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола_. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер
неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось
мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна_. А може, вiн i сам видiв?
Микола. А дiдько його знає, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я
тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був
у лiсi, такий тут є". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А
я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене
пристав: "Хто продає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По
правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно.
От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдприємцем,
то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на
мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало.
То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани
посадив.
Анна (хитає головою)._ Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути.
Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.
Микола (гiрко). О,_ та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний,
коби. тiлько не твiй чоловiк.
Анна_. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.
Микола_. Л мерзнути та о голодi бути треба!
Анна_. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без
неї не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.
Микола_. От таке! На заробок їхати i ще грошi з дому брати!
Анна_. Ну, коли так, то маєш заробок, якого-сь хотiв. (Застелює стiл i
заходиться давати вечерю.)_ Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнiвно)._ А тобi що до того? Не твоє дiло! Коли я тобi такий
нелюбий, то не питайся мене нi про що!
Анна (ставить миски на стiл)._ Ну, коли так будеш зо мною говорити, то
певно любiший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, _Anna_ заставляє вечерю.
Микола обертається i починає мовчки їсти. Втiм чути стукання до вiкна.
Анна здригається, Микола випускає ложку з рук._
Анна_. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола_. Хтось до вiкна стукає! В таку пiзню годину, в таку негоду -
ой, може, яке нещастя!
Голос за вiкном_. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!
Анна_. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.
Микола_. Анно, стiй! Може, яка зла душа?
Анна_. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти
у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить.
Чути калатання засувiв.)_

ЯВА ШОСТА
_
Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом,
за ним Анна._
_
Жандарм _. Дай боже добрий вечiр!
Микола_. Дай боже здоровля!
Жандарм _. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашої хати
набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з
дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби
попадуся.
Анна (хреститься)._ Господи!
Жандарм (озирається на неї, витрiщуе очi, потiм перемагає себе)._ А
так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождої
хвилi могли, бестiї, зо мною привiтатися!
Микола_. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не
пiдете.
Жандарм _. Та куди вже! Нiг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой,
господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився!
(Обтрiпується зо снiгу i починає роздягатися. Микола придивляється йому
ближче.)_
Микола_. А ви вiдки, пане шандаре?
Жандарм _. Та ходом з мiста.
Микола_. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здається, що я
вас десь колись бачив.
Жандарм (смiється)._ Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти
не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)_
Микола_. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хiба
не пiзнала Михайла?
Анна (зовсiм забувшися, стоїть кiнець столу i, не дивлячись на них,
шепче молитву)._ I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи...
Жандарм (регочеться)._ Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть
зiбралося? Що ж то, не привiтаєтеся зо старим знайомим?
Анна (подає йому руку)._ Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядiв на неї, потiм пустив її руку, зцiпив зуби
i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи)._ Ну, нинiшньої ночi не
забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси,
та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби
хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку
свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далi бачу, що стоїть
на мiсцi... I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не
пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог
його знає, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з
десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!
Микола_. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се
з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти...
Жандарм (регочеться)._ Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола_. Ну, та що ти погиб, умер...
Жандарм (смiється ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться)._
Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я
вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься)._ Свят, свят, свят!.. (Слабо
всмiхається.)_ Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими
рiчами жартувати.
Жандарм (грiзно)._ Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене!
(Простягає руку, Микола вiдскакує)_ А видиш! Та проте дарма! Знаєш,
Миколо, пощо я прийшов?
Микола_. Ти? До мене?
Жандарм _. Еге! По твою душу. (Регочеться.)_ Ха, ха, ха! Ото налякав!
Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi
з гробу по неї приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти!
(Плеще його по плечi.)_ А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу.
Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм _iв, ось
уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отеє пару
недiль тому перенесли мене в сей повiт.
Микола_. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся
страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий
збиточник, як був колись. (Хитає головою.)_ Ну, сiдай та от вечеряй разом
з нами.
Жандарм _. Отеє справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiдає коло
столу.)_ Ба, а ви чому так пiзно вечеряєте? Адже, певне, вже пiвнiч буде!
Микола_. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги
приїхав.
Жандарм (їдячи). З_ якої дороги?
Микола_. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу
додому допхався, (їсть.)_ А ще менi лиха доля казала їхати на Купiння.
Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я
троха худоби навiки не збавив,
Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований)._ Що? Ти сеї ночi
на Купiння їхав?
Микола_. Таже їхав.
Жандарм _. Попри купiнську коршму?
Микола_. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напоїти, та якась
мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не
виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не
достукавшися нiкого, взявся та й поїхав.
Жандарм _. А давно се було?
Микола_. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до
купiнської корщми ледво пiвмилi, але як я почав їхати, як почав стрягнути
та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку їду. А тут
чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм _. То ти сам їхав? I не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола_. Де там! Усi нашi геть поперед мене виїхали, та й усi їхали на
Радловичi, гостинцем.
Жандарм _. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола_. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi.
Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче)._ Ну, певної
Їдять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силується їсти, та не може.

·_

Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i встає.)_
Микола_. За мало. Видихай здоров! (Встає також, оба сiдають на лавi.)_
Анна мовчки спрятує зо столу._
Жандарм (придивляється Миколi збоку)._ Ба, що се у тебе, Миколо, таке
лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк
спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я
почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя,
що мене на мiсцi не забило.
Жандарм _. Ов, то погана пригодаї
Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм _. А багато заробляєш на день?
Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день.
А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i
нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивляється його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно
тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то
я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм
глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так
направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (заглядає йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi,
зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся,
се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися?
Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смiється i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я
нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се
одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли
хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається!
Микол а (заляканий)._ Але ж скари ж то мене господи!
Анна_. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану
шандаревi постелимо. Пiзня година, , а ви оба помученi, пора спати.
Микола_. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й
забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається _сюди й туди по хатi, та не може
потрапити на лад. Надiва_є_ шапку та й кожух.)_
Анна_. Ба, ти куди?
Микола_. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо
Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом
накриється.
Жандарм _. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна_. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам
заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)_
ЯВА СЬОМА
Тi самi без Миколи._
Анна порається коло постелi._
Жандарм пiдходить до неї i бере її за плечi._
Жандарм _. Анно!

Анна (ледве чутно)._ Чого тобi?
Жандарм _. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?
Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить.
Жандарм довго дивиться на неї.м_Нелюди! Поганцi! Таки додержали слова,
закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!
Анна_. Про кого се ти?
Жандарм _. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш,
як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi:
"Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя,
хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi,
але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна (несмiло)._ Так ти... не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм _. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не
винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили,
замучили?
Анна плаче._
Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж
за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була
де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив
на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,
Анна (перелякана)._ Михайле!
Жандарм _. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого
чоловiка.
Анна (крiзь сльози)._ Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!
Жандарм (радiсно)._ Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще,
Анно?
Анна _(з переляком вiдпихає його вiд себе)._ Мовчи, мовчи! Що ти
говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.
Жандарм _. Е, що такий чоловiк! Нинi є, а завтра може не бути.
Анна_. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм _. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти...
Анна_. Мовчи! Мовчиї Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати
нiчого злого!
Жандарм _. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю,
то моя рiч.
Анна (бере його за рам'я)._ Михаиле, що ти думаєш, скажи менi?
Жандарм _. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!
Анна_. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так!
Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про
тi шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе,
щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що
двоє невинних людей вiзьмеш на душу!
Жандарм _. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi
скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома
сидiв i не їздив на заробок.
Анна_. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер думаєш, що
найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покарає?
Жандарм (смiється)._ Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерцiв зiйшлося, що за
життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають
що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий,
ненависний тобi?
Анна_. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?
Жандарм _. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а
знаєш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня - не знаю, чи бог, чи
зла доля завели мене до вас.
Анна. Годi. Чоловiк iде! _(Стелить постiль, Жандарм сiдає кiнець столу
i нiби дрiмає.)

ЯВА ВОСЬМА
Тi самi i Микола з околотом соломи._
_
Микола (кидає околiт насеред хати)._ Ну, та й шаруга ж там, господи!
Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався
з хати до стодоли. (Роздягається.)_ А ти що, Михаиле, дрiмаєш? А я думав,
що ти з давньою знайомою (моргає на Анну)_ схочеш побалакати. Адже ви
колись любилися...
Жандарм _. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки
молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по
босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди
вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась
мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?
Микола_. Я? Її? Господи, та вона мене... Та я би її... Але що таке
говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се
правда.
Жандарм _. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!
Микола_. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема
що туди пальцi втиркати.
Анна (стелить Жандарм овi на землi)._ Ти, Миколо, дверi позамикав?
Микола_. Ба, аякже! (Позiває.)_ О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом
молиться до образiв.)_
Жандарм _. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i
лягає на землi.)_ А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi
збудити мене, скоро встанете.
Анна_. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i
затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на
постелi.)_
Микола_. Ти спиш уже, Михаиле?
Жандарм_. Та дрiмаю. Або що таке?
Микола_. Та нiчого. Добранiч тобi!
Жандарм_. Добранiч!
Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу._
Заслона спадає_
_
ДIЯ ДРУГА
Декорацiя та сама. День. В печi горить._
Микола парить березове пруття i крутить ужiвки._
Анна то порається коло печi, то помагає йому._
_
ЯВА ПЕРША
Микола i Анна._
_
Микола_. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) _Так. Тепер давай сюда.
Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок,
а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому
стiкся.
Анна_. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!
Микола_. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду
не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що?
Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.
Анна_. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем
копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був
учора мене послухав та , не їхав!
Микола. _Або що?
Анна_. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань
снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi,
по цiлiм селi, та такi грубi та червонi...
Микола (немов сам до себе)._ Коралi-то сльози.
Анна_. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi
лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi...
Микола_. Лютi пси - то напасть.
Анна_. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi
черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.
Микола_. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас
усе лихе! Що ти говориш?
Анна_. Та що таке? Хiба се що значить?
Микола_. Та... бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На
все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що!
(Крутить далi.) _Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.
Анна_. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?
Микола_. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько
сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на
лавi.)_ Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих
людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печi)._ Чого тобi?
Микола_. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна_. Казав, що мусить, служба...
Микола_. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку
годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiтуПродолжение »