КИЇВСЬКА РУСЬ
КИЇВСЬКА РУСЬ - ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
Вона щойно мусіла воювати з прабатьками нинішніх москалів, накинула їм державний порядок, своїх князів, християнську віру і спільну державну назву Русь. Стара київська держава є початком української історичної традиції. Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема. Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже імперські вчені давно вже проголосили Київську Русь найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це проголошення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на терени України, Білорусі, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії па землі західних сусідів.Цитую з книги В. Белінського "СТРАНА МОКСЄЛЬ" Итак, используя чисто великорусские источники, мы опровергаем два изначально ложных мифа Российской Империи:
1. В IX-XII веках не существовало Русского государства (даже княжества!). Между княжествами, входившими в Великое Киевское княжение, не существовало единства и они объединялись чисто механически - посредством власти Великого князя.
2. В IX-XII веках не существовало русского народа (и в особенности великороссов!). Славянские племена (поляне, древляне, сиверяне, дулибы, тиверцы и т.д.), на базисе которых в историческом развитии образовался украинский народ, и финские племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, пермь, нарова и т.д.), ставшие впоследствии основой великороссов, никогда не имели исторического единства, хозяйственно не соприкасались до XVI века. Сии истины установлены русскими историками- профессорами.
Однако не станем ссылаться только на одних русских профессоров. Хочу обрадовать читателя: в мировой истории существовали конкретные люди, оставившие свои свидетельства о тех далеких временах. В нашем случае ими оказались посол Папы Римского в империю Чингисидов - Иоанн де Плано Карпини, написавший свою "Историю Монгалов" и посол короля Франции Людовика IX к Хану Золотой Орды Сартаку- Вильгельм де Рубрук, написавший- "Путешествие в Восточные Страны". Первый- посетил двор Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1246 году и вернулся в Европу в 1247 году через Киев. Второй- посетил страну Хана Саратака, страну Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1253-1254 годах и вернулся в "землю обетованную" в 1255 году.
Вильгельм де Рубрук достаточно точно еще в те годы зафиксировал земли "Руссiи", ее границы и обычаи народа. Послушаем Рубрука:
"К северу от этой области (за Перекопом.- В.Б.) лежит Руссiя, имеющая повсюду леса; она тянется от Польши и Венгрии до Танаида (Дона.- В.Б.)". /Вильгельм де Рубрук "Путешествие в Восточные Страны". Алма-Ата, 1990, стр.85./
Никакой иной земли к "Руссiи" посланник короля Людовика IX не "подсоединил", даже речи о подобном не вел. Как понимает читатель, сию истину Вильгельм де Рубрук познал на месте из личных бесед в ставках Сартака и Батыя. Сомневаться в знании обстановки Рубруком - нет ни малейших оснований. О земле и народе будущей Московии у Рубрука также существовало в те времена вполне определенное мнение. Послушаем:
"О стране Сартаха и об ея народах". "Эта страна за Танаидом (Доном.- В.Б.) очень красива и имеет реки и леса. К северу (от ставки Сартака, где пребывал Вильгельм де Рубрук в августе месяце 1253 года, ориентировочно северо-восток Воронежской области.- В.Б.) находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, чистые язычники. Города у них нет, а живут они в маленьких хижинах в лесах. Их государь (князь из династии Рюриковичей.- В.Б.) и большая часть людей были убиты в Германии (поход Батыя в Европу в 1240-42 годах.- В.Б.)... В изобилии имеются у них свиньи, мед и воск, драгоценные меха и соколы. Сзади них (Восточнее.- В.Б.) живут другие, именуемые Мердас, которых Латины называют Мердинис (мордва.- В.Б.) и они - Саррацины (мусульмане.- В.Б.). За ними (Восточнее.- В.Б.) находится Этилия (Волга.- В.Б.)". / Вильгельм де Рубрук "Путешествие...", стр.88./ Читатель уже понял, как в 1253 году называли будущий народ Московии. Именно так - Моксель!

Маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині 1 тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов"янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов"ян в єдиний етнос...



Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VПІ-ІХ століть. У той же час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура, названа прапольською. Внаслідок консолідації цієї людності постало найдавніше польське королівство (IX-X ст.). Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VПІ-Х століть праполяками, чому лукарайковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською? За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду віддають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Кераміка козацької України - безпосередня спадкоємиця традицій керамічного виробництва Київської Русі. А воно було генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тисячоліття н.е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років.
Те саме можна сказати й про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо па місцевому київському грунті й виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н.е. до XX століття.
Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII-XVIII століть.
Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Місцеві його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII століття, про які пише Нестор Літописець. У народному строї людності Київської Русі вже виразно проступають специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок. Поховання жінки в національному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X століттям і вважають, що там поховано слов'янську невільницю, взяту в полон під час походу варягів на Русь. Як видно з ілюстрації, одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях запозичені зі скандинавського костюма. Одяг похованої тисячу років тому жінки переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середньої Наддніпрянщини. Певні паралелі до козацького й селянського чоловічого одягу помітні в чоловічому вбранні X-XIV століть. Нагадаймо, як описав вигляд князя Святослава Ігоревича Лев Диякон: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. Згідно з відомостями київських літописів, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які й за пізнього середньовіччя були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу великою мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї та ін.), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьблення на дереві, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н.е.). Коли йдеться за добу Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та народне мистецтво XVI-XX століть безпосередньо постали на південно руській основі.
Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві? Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".
Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північно слов’янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.
Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.
Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVПІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.
Постає питання, а чи не були генетичні зв'язки білоруського й російського народів із стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж безпосередніми й тісними, як і українців? Очевидно, що ні, хоч би через те, що українці стало жили і живуть на Київщині, а згадані їхні сусіди на значній відстані від політичного й культурного центру Русі. До того ж відмінна од українців і етногенезу цих народів. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ній балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові. Велику ролю фінів у формуванні російського етносу відзначають і московські антропологи. Археологічні матеріали переконливо засвідчують специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудування, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів і праросіян ХІ-ХШ століть порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це передусім сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських і фінських культурних традицій. Вони виявляються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудуванні та в інших елементах матеріальної культури білорусів і росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, "избушку" на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо.
Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова і Новгорода ХІ-ХІV століть.
Вище вже згадувалося, що лицарство є одним з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велике його значення і в українській історії. Азійським деспотіям лицарський стан не властивий. А що Московська держава сформувалася в XIV столітті під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у XVI столітті Іван Грозний за допомогою татарської опричини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Відповідно в пізньосередньовічній Московщині не було співців лицарської слави, а значить, і власного лицарського епосу. Це істотно відрізняло Московщину не тільки від Західної Європи, а й від України. Тимчасом як корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про Московську Русь. Засадничу відмінність між князями Київської і Московської Русі наголошував видатний російський історик С.Соловйов: "Південні князі здебільшого були надзвичайно хоробрі, вміли у себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні до своїх вождів... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, вдаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Усі вони схожі один на одного". Тобто на відміну од України ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІV-ХVІІ століть тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.
Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою історико-культурного підґрунтя білоруського і російського народів. Проте па протилежність українцям, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська й білоруська етнічна специфіка становлять продукт їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Росіяни й білоруси є нащадками давнього Києва такою ж мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, їхня культура ввібрала в себе елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так праукраїнці були творцями й будівничими Київської Русі. Це ранньосередньовічна імперія, державотворчим етносом якої стали південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України.
Прибічники тези про пізніший час сформування українців часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише за пізнього середньовіччя. Однак зміна народом своєї самоназви не є чимось екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі Х-ХІ1І століть називалася не українцями, а русами аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. За це промовляють численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук. Зі сказаного, звісно, не випливає, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрізнялися від людності козацької чи сучасної України. Основні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців точніше називати праукраїнцями. Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги та Ґнезна Х-ХІІІ століть можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляки, настільки людність тогочасних Києва, Галича, Чернігова була українцями.
Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу. У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політично- му відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала сер- цевиною Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко пере- творювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійсню- вав? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби від- повісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі «Повість временних літ»:
«У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля... У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці. Сказали русі чудь, слове- ни, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядкуй ній нема. Ідіть-но княжи- ти і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь».
Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер- хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину- ли так звану норманську теорію. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи пер- шочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.

Б.А.Рыбаков застерігає від некритичного підходу до цих відомостей. Остаточне редагування "Повість временних літ", говорить він, проводилося, на думку А.А.Шахматова, близько 1118 року під спостереженням князя Мстислава Володимировича, сина Мономаху. Внук (по матері) англійського короля, чоловік варяжської принцеси, тесть норвезького і данською королів, такого, що 20 років провів на півночі Русі в Новгороді, Мстислав родинними зв'язками і вихованням був міцно пов'язаний зі всією Північною Європою і саме з цих позицій дивився на історію Русі, перебільшуючи роль мешканців-варягів півночі в її долях. При редагуванні літопису скрізь, де тільки можна було, Мстислав вставляв легенди про варягів, про покликання варяжських князів і ототожнював варягів з русамі, стаючи тим самим родоначальником" помилкової і тенденційної норманнськой теорії.
Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східносло- в'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів співпадали. Це зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.


Вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Бал тійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя. Варяги — (від старо-північн.-герм. — Varingr, нім. — Waräger, грецьк. — Barrangoi) — у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи —Скандинавії. У вузькому — норманські воїни, що наймалися служити охоронцями до двору візантійських імператорів. Уперше у староруських джерелах згадуються у вміщеній в "Повісті минулих літ» легенді про «закликання варягів». «Повість» називає варягами представників різних північногерманських народів, а Балтійське море — «варязьким». Літописець, згадуючи князівську дружину, іменує її то «варягами», то «русью». Українська радянська історіографія устами послідовників Б. Д. Грєкова та Б. А. Рибакова стверджує, що давньоруська держава виникла задовго до появи Варягів на Русі в результаті «економічного і суспільно-політичного розвитку» східних слов'ян. В процесі утворення давньоруської держави Варяги, які перебували на Русі, не відіграли жодної скільки-небудь значної ролі і швидко ослов'янилися. Отож більш ніж 7-вікова історична епоха панування на Русі києво-московської варязької династії Рюриковичів (починаючи з києво-новгородського князя Олега у року 882 — і до смерті у році 1598 останнього «Рюриковича» московського царя Федора I Іоановича) не має під собою жодного «етнічного» ґрунту.
Назва «Варяги» (також давньосканд. — Vaeringjar) означає «Пов'язане Словом та Клятвою товариство озброєних вояків».
Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Використовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели на південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літописах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.
Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзят- ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір(http://central.in.ua/cs/blogs/danilo/archive/2007/03/14/5910.aspx), лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго- роді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу- вання Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських». Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець.

Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучасних йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика. Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний підступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець просто намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентство Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, за відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

Цікавим дослідженням норманського впливу є "Нарис з Історії України" Наталії Яковенко.

Навожу дещо з цього оповідання: З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у загальному контексті європейської історії тих часів, де ІХ – середину ХІ ст. називають “епохою вікінгів”. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця ІХ – початку Х ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий парусник (а всі скандинави були відмінними мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Їх вабили великі ріки, які перетинали слов’янські й угро-фінські простори з півночі на південь. Ладозьке озеро і р.Волхов служили “в’їздними ворітьми” з Балтики: через басейн оз.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море – арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це – скандинавська торгівля VІІІ-ХІ ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю. Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов’янські, балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч, перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор’я, Північної Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов’янського, угро-фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний шлях рабів.

З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз.Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів’я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших Дніпрових допливів – Прип’яті й Десни, і власне ця специфіка розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани-руси здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних сіткою гідрографічної мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-руси як політична сила з’явилися на території полянського союзу племен та його сусідів у першій половині ІХ ст., а їхня група мала характер відносно невеликого й мобільного військового колективу, що нав’язав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового об’єднання слов’янських племен довкола київського центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці Х – на початку ХІ ст. За літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р. прибулець з Новгорода Олег [зі шведськ. Helqu] убив місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.

Держава Русів не лишалася застиглим тілом у ті півтора століття, що відділяли Аскольда від Володимира. Окрім того, що значно розширилася її територія за рахунок злиття Півночі й Півдня та усунення з політичної арени Хозарії, можемо помітити і суттєві внутрішні зміни. Передовсім вони стосуються відносин між варягами-русами і слов’янським населенням. Розчинення скандинавського елементу в слов’янській стихії відбувалося передовсім завдяки переходові дружинників-варягів на місцеву мову й місцевий побут. Розмиванню відособленості норманської знаті, сконцентрованої довкола князя,