Ольга
ОЛЬГА (945–964)(християнське ім'я-Олена; р. н. 884 , -п. 969)



Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови його Ольги.
Походження. Життя княгині Ольги

Народилася Ольга на псковській землі — за 12 верст від Пскова у селі Вибути... Згідно з цим літописом Ольга була варязького походження і, можливо, була дочкою когось із світлих і великих князів варязького роду. Згідно з Несторовим літописом Ольга була дочкою простого селянина, човнового перевізника, і в дівочі роки активно допомагала батькові у його важкій роботі. Нестір розповідає, що, коли молодий князь Київської Русі-України Ігор, син Рюрика, був на полюванні поблизу Пскова, він попросив перевезти себе на інший берег річки. Молода і красива Ольга -перевізниця сподобалася князю. І, коли він почав до неї звертатися з жартівливими словами, вона йому відповіла так гостро, що він відчув до неї повагу, а згодом, оцінивши її розум і красу, 903 року одружився з нею.
Водночас походження її не зовсім ясне. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, була дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та розумом і одружився з нею. За іншою легендою була вона дочкою боярина. Інші вважали її за дочку Псковського князя. Архімандрит Леонід висунув гіпотезу про болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження – дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина. Імена – Олег і Ольга – означають «мудрий», «віщий», «святий». Легкість, з якою Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П. Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням. М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега.
Ольга стала повноправною княгинею, правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти центральної влади, що їх приборкували Олег і Ігор. Було б цілком природним; якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна забувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років. Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жодним словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади Ольги.
За життя князя Ігоря Ольга користувалася великою повагою й глибокою любов’ю князя, який подарував їй місто Вишгород (поблизу Києва), а у складі посольства у Греції поруч з Ігоровим послом завжди був також посол його дружини Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей винятковий факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст., розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Європі панувала фізична сила, і кожен володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському престолі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в ареолі мудрості й жіночого чару.

Київська держава за часів Ігоря, Ольги та Святослава (912-972 рр.) Мапа.

Помста Древлянам. Іскоростень.

Літопис починає з докладного опису «помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка.
Деревляни вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивцею Ігоря. І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі. Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків (Доместик (демественик) — тут: керівник церковного хору),— за святою Богородицею над горою,— саме тут був терем кам’яний (Терем - характерна кругла будівля (ротонда)) .
І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни: «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала»,— бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм 10 насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.
Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тих птахів вона наказала своїм людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і запалили весь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді», через 60 років після хрещення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок перед забитим чоловіком, а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що літописець, чернець, без найменшого засуду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ ст., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити.
Існує думка що ця помста древлянам мала для неї насамперед велике значення за для втримання влади в руках. В тій ситуації княгиня з малим Святославом на руках, збагнула що це єдиний вірний шлях для майбутнього правлячої династії.

Хто знає, як би склалася доля одного з найдревніших міст України Коростеня, якщо б древлянський вождь князь Мал все ж побрався з київською княгинею Ольгою? Деякі історичні перекази, які іноді більше скидаються на легенди, вказують, що він після вбивства у 945 році її чоловіка князя Ігоря (літописець Нестор дуже живо описав розправу над ним обурених непомірними вимогами данини древлян) засилав сватів до неї в надії таким чином замиритися з Києвом і уникнути помсти. Є чудові перекази, які стверджують, що під час облоги у 946 році Іскоростеня (так, згідно з літописом, називався тоді Коростень) дружинами під проводом Ольги Мал на березі Уші (нині Ужа) побачив княгиню під час купання, але не вбив, оскільки був вражений її красою. Про що, можливо, потім не раз пошкодував. До речі, серед скелястих берегів річки є місце, яке й досi називається купальнями княгині Ольги. Інші напівлегендарні джерела (можливо, це просто поетичні твори) стверджують, що князь Мал не загинув під час штурму свого стольного міста вояками Ольги, а вона, зваживши на настрої власного оточення з дружинників-варягів, ув’язнила його в Любечі, хоча він їй теж дуже сподобався. За цими переказами, київська княгиня і древлянський князь пронесли своє приховане кохання через довгі роки. І Мал, якого вона після десятирічного заточення у любецькій фортеці все ж звільнила, будучи вправним воїном, ще прислужився їй своїм мечем. Хоча в радянських енциклопедичних довідниках, де не вказано дати його народження, зазначений рік смерті — 946, тобто літописний рік спалення і падіння Іскоростеня. Історичні джерела, які більшість істориків вважає достатньо надійними, стверджують також, що дочка древлянського вождя Малуша (в Коростені вважають, що правильніше її називати Мала) стала матір’ю князя Володимира Святителя.



Саме відкриття пам’ятника князю Малу стало одним iз кульмінаційних моментiв пiд час святкування 1300-річчя Коростеня. Причому тільки у вересні 2004 року, в результаті представницької археологічної конференції існування міста віднесли в глиб віків. І якщо раніше за точку відліку його історії брали рік, під яким він вперше згадується у літописах, а саме 945-й, то тепер нею служить 705-й рік. Навіть директору Інституту історії України академік Петру Толочку, який раніше заперечував можливість визнання Коростеня більш давнім містом, ніж вказують літописи, довелось погодитись iз доказами археологів, які у 2003—2004 роках вели в місті розкопки під керівництвом кандидата історичних наук Б.Звіздецького. Останній зумів науково обґрунтувати, що знайдені його експедицією залишки матеріальної культури, зокрема, гончарні і ювелірні вироби, свідчать, що на місці Коростеня вже на початку VIII століття мешкали люди, життя яких було достатньо економічно розвинуте й організоване за принципами огороджених і укріплених городищ (усього їх виділяють чотири або п’ять). Тепер майже 10 метрова фігура князя Мала, виконана з міді, автором якої є скульптор Ігор Зарічний, височiє на березi Ужа, де нібито колись полюбляла купатися княгиня Ольга. Мал постав у вигляді воїна у бойовому одязі, характерного для давньої Русі, який сперся на важкий меч.
Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїзм цих подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було постійно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною.
Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людності, - спробою чого були Ольжини «устави» та «уроки». Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття. Ольга встановлювала «ловища» по всій землі, «перевісища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були постачати державі хутра. На лісову звірину полювали також задля м’яса, особливо перед воєнними походами, щоб забезпечити військо поживою. Лови відбувалися у різні способи. Звіра гонили на конях з луками або йшли проти нього пішки з рогатиною; також заставляли сила, тенета або завішували на деревах великі сіті _ перевіси. Терени, призначені на лови, звалися ловища або перевісища. Князі видавали окремі розпорядження, де й як мають відбуватися лови. Кращі райони залишали для себе на двірські лови. Закони про ловища встановила вже княгиня Ольга. Бували також лови з нагінкою: кличани криком наганяли звірину. Окремі псарі пильнували ловецьких псів. На птицю полювали з привченими до ловів соколами або яструбами. Ловами займалися цілі села, як ще дотепер вказують назви Козильники, Сокільники, Бобровники та ін. «Перевісища» охоплювали район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в Європі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин порушення «перевісищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно хутрами, і куна була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріше, ніж в інших країнах Європи. Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади – «кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А. Шахматов ототожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вдаючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її хрещення.
ПОДОРОЖІ ОЛЬГИ ДО ВІЗАНТІЇ ТА ХРЕЩЕННЯ КНЯГИНІ




Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрещена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрещення Ольги, коли вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Порфірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охреститися з умовою, щоб цісар був її хрещеним батьком. Коли ж охрестилася, то заявила, що за християнським законом хрещений батько не може одружитися з хрещеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучності. Насамперед – дата приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С. Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що охрестилася вона за Романа Лекапена. Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки, священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з цісаревою), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як ц охрещення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність священика. Отже, треба гадати, що охрестилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зіпсував Ігор, могли бути торгівельні, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні.
Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати своїх воїнів на допомогу; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість», прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона 1.
ПЕРЕГОВОРИ ОЛЬГИ З ГЕРМАНІЄЮ ТА ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ


959 року відносини Русі-України з Візантією залишалися напруженими, й Ольга вирішила звернутися до німецького короля, який незабаром став імператором — Оттоном I і плекав свої великі плани — створити всесвітню імперію. Для Візантії такі плани Оттона I були небезпечними і, м’яко кажучи, не віталися. 959 року до міста Ахен прибуло посольство від «королеви русів» Олени з проханням відправити до Києва для народу єпископів і священиків. Така місія була здійснена 961 року, її очолював чернець Адальберг (пізніше — єпископ Магдебурзький). В 959 р. до Ахена прибуло посольство від "королеви русів" Олени (це ім'я одержала Ольга при охрещенні) з просьбою прислати єпископа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав єпископ Адальберт, але заснувати катедру йому не вдалося, і він повернувся до Німеччини.
Про це розповідав анналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників вважає за самого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літописи згадують її, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість временних літ», у Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, можливо, Ольга висилала посольство не для того, щоб просити єпископа, або не тільки з цієї» метою. На це вказує нагорода, що її одержав Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з заснування кафедри.
Автор «Повісті временних літ» — грандіозного літописного твору кінця ХІ ст. стверджує, що Ольга прийняла християнство в Константинополі, а її хрещеним батьком був Константин VІІ Багрянородний. Однак не слід беззастережно довірятися цьому джерелу про дипломатичний тріумф київської княгині. Під 959 — 962 рр. в анонімному «Continuator Reginonis» («Продовженні хроніки Регінона Прюмського») оповідається про візит послів княгині Ольги до двору германського імператора Оттона І :«Посли Олени, королеви русів, що хрестилася в Константинополі за імператора Романа, з’явившись до короля, удавно, як згодом з’ясувалося, просили поставити їхньому народу єпископа і священиків».

Посольство, відправлене Ольгою на християнський Захід, свідчить про те, що її візит до Константинополя зазнав невдачі. Невдоволення київської княгині його результатами прохоплюється між рядками літописних текстів. Очевидно, візантійський імператор був недостатньо поступливим у питаннях про майбутній статус церковної організації на Русі та місця київського великокнязівського дому в системі візантійської ієрархії християнських держав. Цим і була зумовлена підготовка церковно-політичної місії на Захід.

Єпископом «народу ругів», тобто Русі, був поставлений Либуцій із обителі св. Альбана в Майнці. Однак його спостигла раптова кончина. Наступником Либуція став Адальберт із монастиря св. Максиміана в Трирі. Його місія не мала успіху в Русі. В 962 р. Адальберт повернувся на батьківщину, «не встигнувши досягти успіхів ні в чому з того, заради чого його було послано». Очевидно, це сталося тому, що Константинополь, занепокоєний зближенням київської княгині з Оттоном І завчасно потурбувався про врегулювання русько-візантійських взаємин, що й призвело до хрещення Ольги за греко-візантійським обрядом.
Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно охарактеризував ії М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, налагодила дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося Ії приватною справою, дало підстави називати Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків». Починаючи з 964 року, Ольга практично відійшла вже від державних справ і передала правління в руки сина Святослава, якого мудра мати змолоду втаємничувала в європейську політику. 969 року, у віці 85 років цілком здорова княгиня Ольга померла, попередньо заборонивши правити по собі язичницьку тризну, її похоронив християнський священик. Оцінюючи діяльність княгині Ольги, М. Грушевський зауважив, що вона тримала сильною і звичною рукою державну систему та не дала їй ослабнути й розвалитися.