РОДОВІД КНЯЗЯ І ЙОГО ОДРУЖЕННЯ

Жорстокість запам’ятовується на все життя. Як випливає з «Повісті минулих літ» літописця Нестора, ще в малолітньому віці (близько п’яти років) наш герой, майбутній князь Ігор, був мимовільним свідком військового насильства. Новгородський князь Олег 882 року, прийшовши до Києва з дружиною і несучи на руках малолітнього Ігоря, наказав убити Київських князів Аскольда і Діра. Як оповідає літописець, Олег, звертаючись перед убивством до своїх жертв, заявив: «Ви не князі і не знаменитого роду, але я князь — і, показавши Ігоря, промовив: ось син Рюриків!». Після чого під мечами вбивць Аскольд і Дір впали мертвими до ніг Олегових. Треба вважати, що такий урок про силу меча залишився в пам’яті п’ятирічного Ігоря. Зі сказаних Олегом слів ясно, що батьком Ігоря був Новгородський князь Рюрик, що княжив з 862 до 879 року і став засновником усієї династії Рюриковичів. З повідомлень історика В.Н. Татіщева в його дослідженні «Про історію Іоакима» випливає, що є літописні відомості, які дозволяють припускати, що Рюрик був онуком Новгородського князя Гостомисла за лінією матері. Однією з дружин Рюрика і, приблизно, матір’ю Ігоря була Ефанда — дочка князя уманського з роду норвезьких королів.

Майбутній Князь Ігор народився 877 року, отже, коли прийшов Олег 882 року до Києва Ігореві було лише п’ять років. Як припускають деякі історики, у матері Ігоря був рідний брат і ним був князь Олег, який опікувався малолітнім Ігорем за заповітом Рюрика після його смерті 879 року, тобто з 2–річного віку. Про дитинство і юнацький період в житті Ігоря літописець Нестор нічого не пише, немає таких відомостей і в інших літописних джерелах. Як зазначає М.М. Карамзін, «привчений з дитинства до покори, Ігор не осмілювався вимагати своєї спадщини від правителя владолюбного (князя Олега — Авт.), оточеного блиском перемог, славою завоювання і хоробрими товаришами».

За повідомленням Нестора, 902 року Олег обрав для Ігоря в дружини певну молоду псковитянку на ім’я Ольга, «славну тоді ще одними принадами жіночими і доброзвичайністю». Однак, за іншими даними, Ольга була внучкою Гостомисла і була рідною дочкою князя Олега. А за Нестеровським літописом Ольга була дочкою простого селянського човнового перевізника, на підтвердження чого наводяться подробиці першого знайомства Ігоря і Ольги в такому епізоді.

Коли Ігор перебував на полюванні, він звернувся до молодої і красивої дівчини з проханням перевезти його на інший берег, причому це прохання було висловлене в жартівливій формі. Але коли Ольга відповіла йому дуже дотепно, він перейнявся до неї повагою, а в подальшому, оцінивши не лише її розум, але й молодість і красу, скромність і гідність. Вже 903 року Ігор Рюрикович одружився на гаряче коханій Ользі Олегівні (?).

Коли 907 року Олег Віщий пішов походом на Візантію, він залишив замість себе в Києві молодого князя Ігоря, оскільки не хотів із ним поділяти ні небезпек, ні слави.

ПЕРШІ ВІЙСЬКОВІ ПОХОДИ КНЯЗЯ ІГОРЯ

Самостійне, повновладне князювання в Києві князь Ігор почав після смерті князя Олега 913 року, стараючись тісніше зв’язати підвладні йому племена в одне ціле. Завдання це було не з легких, оскільки всі слов’янські племена звикли до свободи і власного управління і неохоче зустрічали владу Києва. Скориставшись смертю Олега, першими повстали древляни і закрили свої міста перед князем Ігорем. Ігор пішов походом із військовою дружиною проти них і, перемігши, наклав ще більш значну данину, ніж була раніше при Олегові. 914 року Ігор почав війну зі степовим плем’ям угличів, що проживало в південних степах біля Чорного моря між Бугом і Дніпром. При Олегові угличі не були підданими Києва, а лише союзниками, які не перешкоджали торговельному судноплавству Олегових купців по Дніпру. Обклавши їх столицю Пересічну, війська Ігоря лише через 3 роки взяли це сильне місто і змусили угличів платити данину Києву.

Але незабаром нові вороги, сильні числом і страшні зухвалістю та грабіжництвом, — як зазначає Нестор, — вже 915 року з’явилися в межах Русі-України, і це були печеніги. Як зазначає М.М. Карамзін, «печеніги думали, можливо, пограбувати Київ, але зустрілися з сильним військом, не захотіли спробувати щастя в битві і мирно відійшли до Бессарабії чи Молдови, де вже панували тоді їх єдиноземці. Надалі печеніги, які вже зробилися жахом і бичем усіх сусідніх народів, спочатку уклали союз з Ігорем і п’ять років не турбували Ігореву державу. Нестор звертає увагу на початок першої дійсної війни з печенігами вже 920 року, але зазначає, що переказ не подав йому відомостей про її наслідки. З цього часу часто виникали війни місцевого значення на степових околицях держави. В інших місцях Русі-України в цей час було порівняно спокійно, оскільки місцева влада у великих містах скрізь належала членам сім’ї Рюриковичів. Так, у Києві княжив сам Ігор, у Вишгороді — його дружина Ольга, в Новгороді — їх син Святослав. Керували різними містами і племінники князя Ігоря — Якун та Ігор і ще ціла армія інших родичів та близьких людей.

ВІЙНИ КНЯЗЯ ІГОРЯ З ВІЗАНТІЄЮ

Прагнучи твердо стати над Чорним морем, Ігор зустрів там серйозний опір з боку візантійських колоній і передусім рибалок Корсуня. Суперечка йшла з питань риболовлі в гирлі Дніпра і в Криму. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше почала використовувати орди печенігів, які часто нападали на українські землі. Проте Ігор старався жити з греками доброзичливо, і якщо вірити Несторові, то 935 року кораблі і воїни Ігоря ходили з грецьким флотом у спільний похід до Італії. Все ж стосунки з Візантією робилися все більш конфліктними, і 941 року Ігор з 10000 суден, на яких було близько 40000 воїнів, увійшов до Чорного моря. Болгари, які тоді були союзниками Візантії, повідомили про це грецького імператора, заявивши, що Ігор іде на Царград (Константинополь) — столицю Візантії.

Ігор встиг причалити до берега і, спустошуючи азіатські береги, дійшов до самого Царграда. Греки не могли виступити великою силою, оскільки їхній основний флот перебував у поході проти арабів. Поставивши кораблі на якорі поблизу маяка, Ігор був готовий до битви і був так упевнений у перемозі, що велів своїм воїнам щадити ворогів і брати їх живими в полон. Але удача не відповідала його прагненням. Зі сходу прийшли грецькі воєводи і оточили війська Ігоря з усіх боків. Порадившись із воїнами, Ігор пішов на греків і, як пише Нестор, «після злої січі, греки ледь могли перемогти». Війська Ігоря вночі сіли на кораблі і вирішили вийти у відкрите море. Але грецький флот під начальством воєводи Феофана Протовестіарія, оснащений так званим «грецьким вогнем», запалив Ігореві судна, що для його воїнів здалося «небесною блискавкою в руках озлобленого ворога», — як пише Нестор. Вцілілі руські кораблі із залишками війська відійшли до берегів Малої Азії, але там зіткнулися з добірним піхотним військом грецьких воєвод. Загрожуваний з моря грецьким флотом, з суходолу — грецькою піхотою і загальним голодом серед війська, з великими втратами князь Ігор повернувся до вітчизни.

Про цей нещасний Ігорів похід говорять не лише візантійські, але й інші історики. Так, наприклад, кремонський єпископ Ліутпранд розповідає про те, що він чув від свого вітчима, який будучи послом у Царграді, «власними очима бачив страту багатьох Ігоревих воїнів, взятих тоді в полон греками: варварство жахливе!». І, начебто роблячи висновки про грецькі звичаї, він говорить: «Греки, зніжені розкішшю, боялися небезпек, але не злодійства».

Повернувшись до Києва, Ігор вирішив помститися грекам. Він почав збирати інше численне військо, закликав варягів з-за моря і найняв печенігів. 944 року Ігор із численним флотом і кіннотою знов пішов у Грецію. Мешканці Корсуня, довідавшись про це, послали сказати імператорові Роману, що «йде русь: кораблів у них безліч, покрили все море кораблями». Довідавшись про це, грецький цар Роман послав до Ігоря своїх кращих бояр з проханням: «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег; додам я ще до тієї данини». Ігореві війська вже дійшли до Дунаю, коли він зустрів грецьких бояр з посланням від імператора.

Ігор скликав дружину і став радитися з нею про пропозиції грецького царя. Як пише Нестор, дружина сказала Ігореві таке: «Якщо цар так говорить, то чого ж нам ще більше, без битви візьмемо золото, срібло і дорогі тканини. Адже невідомо, хто переможе — ми чи вони?

З морем не можна заздалегідь домовитися; тепер ми не землею ходимо, але по глибині морській: тут одна смерть загрожує нам усім». Так і було вирішено, Ігор послухався поради дружини. Направивши воїнів-печенігів на війну в Болгарську землю, сам Ігор, взявши у греків золото і тканини на всіх воїнів, повернувся назад до Києва.

945 року вже було підписано новий договір з греками, але менш вигідний, ніж за Олега. Договір було скріплено взаємною клятвою. Оскільки дружина Ігоря складалася з поган і християн, то клятва проводилася для них нарізно.

Язичники разом з Ігорем відправилися на пагорб, на якому стояв ідол їх бога Перуна, де й промовили свою клятву. Християни клялися ім’ям християнського Бога в соборному храмі Іллі. Мир із Візантією не був дуже корисним для Києва. Ігор повинен був зректися прав на Крим і на гирло Дніпра, а також погодитися обмежити свою торгівлю в грецьких землях. Проте це був мирний і торговельний договір, що дозволяв Ігореві спокійно зайнятися іншими державними справами.

КАСПІЙСЬКИЙ ПОХІД І СМЕРТЬ КНЯЗЯ ІГОРЯ

Як і Олег-віщий, князь Ігор вирішив послати свої війська на схід до Каспійського моря, де були багаті арабські торговельні ринки. Але війська пішли не через хозарські краї, а вздовж Кавказу, де до них приєдналися алани і лезгіни. У місті Дербенті війська сіли на човни й попливли Каспійським морем до гирла Кури за Кавказом. Метою було прийти до міста Вердаа, найбільшого торговельного міста в Закавказзі.

Війська Ігоря напали на це місто, розгромили охорону і оволоділи околицями. З людьми спочатку поводилися добре, але пізніше, коли почалося повстання, розграбували місто і забрали мешканців у полон.

Проти військ Ігоря виступив намісник сусіднього Азербайджану. Бої йшли зі змінним успіхом, але Ігор тримався добре. Пізніше, коли серед військ Ігоря поширилася епідемія, князь вирішив терміново залишити нездорову місцевість. З величезною здобиччю повернулися переможці, йдучи тією ж дорогою, якою й прийшли, ніхто не мав сміливості їх зупинити. Згодом дружина Ігоря стала ремствувати, що він не піклується про неї, оскільки в останні роки свого князювання Ігор перестав ходити сам за даниною і посилав знатного чоловіка Свенельда.

Тому дружина князя збідніла в порівнянні з дружиною Свенельда. Ігор врахував бажання своїх дружинників і пішов з ними сам збирати данину в землю древлян, яких і обклав посиленою даниною. Однак цим він не задовольнився й захотів узяти ще подвійну данину. Оскільки основну частину своєї дружини зі Свенельдом він відправив до Києва, а повернувся до древлян із нечисленною охороною, древляни без великих зусиль знищили і охорону, і самого Ігоря. Як повідомляє візантійський історик, древляни, прив’язавши цього нещасного князя до двох нагнутих дерев і відпустивши їх, розірвали сердешного надвоє». Так трагічно завершилося 945 року 32-річне князювання Київського князя Ігоря Рюриковича.

Як відомо з «Повісті минулих літ» літописця Нестора, вірна, глибоко віддана і любляча князя Ігоря, його дружина княгиня Ольга дуже жорстоко помстилася древлянам за смерть її чоловіка, спалила вщент їхню столицю Коростень, а всіх її мешканців веліла знищити. Такі були язичницькі Олегові закони того часу — смерть за смерть!