Ф. М. Достоєвський
Злочин і кара

Бідний район Петербургу 60-х рр.. XIX ст., Що примикає до Сінної площі і Катерининському каналу. Літній вечір. Колишній студент Родіон Романович Раскольніков покидає свою комірку на горищі і відносить в заставу старій процентщіце Олені Іванівні, яку готується убити, останню цінну річ. На зворотному шляху він заходить в одну з дешевих розпивочно, де випадково знайомиться з співшімся, що втратили місце чиновником Мармеладова. Той розповідає, як сухоти, убогість і пияцтво чоловіка штовхнули його дружину, Катерину Іванівну, на жорстокий вчинок - послати його дочку від першого шлюбу Соню для заробітку на панель.

На наступний ранок Розкольників одержує з провінції лист від матері з описом бід, перенесених його молодшою сестрою Дуней в будинку розпусного поміщика Свідрігайлова. Він дізнається про швидкий приїзд матері і сестри до Петербургу у зв'язку з намічається заміжжям Дуні. Наречений - розважливий ділок Лужина, охочий будувати шлюб не на любові, а на бідності і залежності нареченої. Мати сподівається, що Лужина матеріально допоможе її синові кінчити курс в університеті. Роздумуючи про жертви, які приносять заради близьких Соня і Дуня, Розкольників зміцнюється в намірі вбити процентщіцу - нікчемну злу «вошу». Адже завдяки її грошам від незаслужених страждань будуть позбавлені «сотні, тисячі» дівчат та юнаків. Однак відразу до кривавого насильства знов піднімається в душі героя після побаченого ним сну-спогади про дитинство: серце хлопчика розривається від жалості до забивали до смерті шкапини.

І все ж Розкольників вбиває сокирою не тільки «бридку старушонку», але і її добру, лагідну сестру Лізавету, несподівано повернулася в квартиру. Дивом пішовши непоміченим, він ховає викрадене у випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості.

Незабаром Розкольників з жахом виявляє між собою та іншими людьми відчуження. Хворий від пережитого, він, однак, не в змозі відкинути тяготящіе його турботи товариша по університету Разуміхіна. З бесіди останнього з лікарем Розкольників дізнається, що за підозрою у вбивстві старої арештований маляр Миколка, простий сільський хлопець. Хворобливо реагуючи на розмови про злочин, сам він також викликає підозру у навколишніх.

Що прийшов з візитом Лужина шокований убозтвом комірчини героя; їх розмова переростає в сварку і закінчується розривом. Особливо зачіпає Раскольникова близькість практичних висновків з «розумного егоїзму» Лужина (який здається йому вульгарністю) і власній «теорії»: «людей можна різати ...»

Бродячи по Петербургу, хворий юнак страждає від своєї відчуженості з світом і вже готовий признатися в злочині перед властями, як бачить розчавленого каретою людини. Це Мармеладов. Із співчуття Раскольников витрачає на вмираючого останні гроші: того переносять в будинок, звуть доктора. Родіон знайомиться з Катериною Іванівною і Сонею, прощається з батьком у недоречно яскравому вбранні повії. Завдяки добрій справі герой ненадовго відчув спільність з людьми. Проте, зустрівши у себе на квартирі приїхали матір і сестру, раптом усвідомлює себе «мертвим» для їх любові і грубо проганяє їх. Він знову самотній, але у нього з'являється надія зближуватися з «переступила», як і він, абсолютну заповідь Сонею.

Турботи про рідних Раскольникова бере на себе Разуміхін, чи не з першого погляду закохався в красуню Дуню. Тим часом ображений Лужина ставить наречену перед вибором: або він, або брат.

Щоб дізнатися про долю закладених у убитої речей, а насправді - розсіяти підозри деяких знайомих, Родіон сам напрошується на зустріч з Порфирієм Петровичем, слідчим у справі про вбивство старої процентщіци. Останній згадує про недавно опублікованій в газеті статті Раскольникова «Про злочин», пропонуючи авторові роз'яснити свою «теорію» про «двох розрядах людей». Виходить, що «звичайне» («нижче») більшість всього лише матеріал для відтворення собі подібних, саме воно потребує строгого моральному законі і зобов'язане бути слухняним. Це «тварі тремтячі». «Власне люди» («вищі») мають іншу природу, володіючи дарма «нового слова», вони руйнують даний в ім'я кращого, навіть якщо знадобиться «переступити» через раніше встановлені для «нижчої» більшості етичні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» потім стають «новими законодавцями». Таким чином, не визнаючи біблейських заповідей («не убий», «не вкради» та ін), Раскольников «дозволяє» «право мають» - «кров по совісті». Розумний і проникливий Порфирій розгадує в героєві ідеологічного вбивцю, що претендує на роль нового Наполеона. Проте у слідчого немає доказів проти Родіона - і він відпускає юнака в надії, що добра натура переможе в ньому помилки розуму і сама приведе його до визнання в скоєному.

Дійсно, герой все більше переконується, що помилився в собі: «справжній володар [...] громить Тулон, робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході», а він, Раскольников, мучиться через «вульгарності »і« підлоти »одиничного вбивства. Ясно, він «тварь тремтяча»: навіть убивши, «не переступив» через моральний закон. Самі мотиви злочину двояться у свідомості героя: це і перевірка себе на «вищий розряд», і акт «справедливості», згідно революційно-соціалістичним навчань передавальний надбання «хижаків» їх жертвам.

Приїхав слідом за Дуней до Петербурга Свидригайлов, мабуть, винний у недавній смерті своєї дружини, знайомиться з Раськольниковим і зауважує, що вони «одного поля ягоди», хоча останній і не цілком переміг в собі «Шиллера». При всьому відразі до кривдника сестри Родіона привертає його удавана здатність насолоджуватися життям, незважаючи на скоєні злочини.

Під час обіду в дешевих номерах, куди Лужина з економії поселив Дуню з матір'ю, відбувається рішуче пояснення. Лужина викривали в наклепі на Раскольникова і Соню, якій той нібито віддав за низовинні послуги гроші, самовіддано зібрані убогою матір'ю на його навчання. Рідні переконуються в чистоті і благородстві юнаки і співчувають Сонине долю. Вигнаний з ганьбою Лужина шукає спосіб спаплюжити Раскольникова в очах сестри і матері.

Останній тим часом, знов відчувши болісне відчуження від близьких, приходить до Соні. У неї, «переступила» заповідь «Не чини перелюбу», шукає він порятунок від нестерпного самотності. Але сама Соня не самотня. Вона принесла себе в жертву заради інших (голодних братів і сестер), а не інших заради себе, як її співрозмовник. Любов і співчуття до близьких, віра в милосердя Бога ніколи не покидали її. Вона читає Родіону євангельські рядки про воскресіння Христом Лазаря, сподіваючись на диво і в своєму житті. Герою не вдається захопити дівчину «наполеонівським» задумом про владу над «всім мурашником».

Мучений одночасно страхом і бажанням викриття, Розкольників знов приходить до Порфирія, ніби то дбаючи про своє закладі. Начебто абстрактний розмова про психологію злочинців врешті-решт доводить юнака до нервового зриву, і він майже видає себе слідчому. Рятує його несподіване для всіх визнання у вбивстві процентщіци маляра Миколки.

У прохідній кімнатці Мармеладова влаштовані поминки по чоловіку та батьку, під час яких Катерина Іванівна в припадку хворобливого самолюбства ображає господиню квартири. Та велить їй з дітьми негайно з'їхати. Раптом входить Лужина, що проживає в тому ж будинку, і звинувачує Соню в крадіжці Сторубльова асигнації. «Вина» дівчини доведена: гроші виявляються в кишені її фартуха. Тепер в очах оточуючих вона ще й злодійка. Але несподівано знаходиться свідок того, що Лужина сам непомітно підсунув Соні папірець. Наклепник осоромлений, а Розкольників пояснює присутнім причини його вчинку: принизивши в очах Дуні брата і Соню, він розраховував повернути прихильність нареченої.

Родіон і Соня йдуть до неї на квартиру, де герой зізнається дівчині у вбивстві старої і Лізавету. Та жаліє його за етичні муки, на які він себе прирік, і пропонує спокутувати провину добровільним визнанням і каторгою. Розкольників ж журиться тільки про те, що виявився «тварюкою тремтячою», з совістю і потребою в людській любові. «Я ще поборюся», - не погоджується він з Сонею.

Тим часом Катерина Іванівна з дітьми виявляється на вулиці. У неї починається горловий кровотеча, і вона вмирає, відмовившись від послуг священика. Присутній тут Свидригайлов береться сплатити похорони і забезпечити дітей і Соню.

У себе вдома Раскольников знаходить Порфирія, який переконує юнака з'явитися з повинною: «теорія», що заперечує абсолютність морального закону, відриває від єдиного джерела життя - Бога, творця єдиного за природою людства, - і тим самим прирікає свого полоненого на смерть. «Вам тепер [...] повітрю треба, повітрю, повітрю!» Порфирій не вірить у винність Миколки, що «прийняв страждання» по відвічній народної потреби: спокутувати гріх невідповідності ідеалу - Христу.

Але Раскольников ще сподівається «переступити» і моральність. Перед ним - приклад Свідрігайлова. Їхня зустріч у трактирі відкриває героєві сумну істину: життя цього «нікчемного лиходія» порожня і обтяжливе для нього самого.

Взаємність Дуні - єдина надія для Свідрігайлова повернутися до джерела буття. Переконавшись в її безповоротної нелюбові до себе під час бурхливого розмови на його квартирі, він через кілька годин застрелює.

Тим часом Розкольників, гнаний відсутністю «повітря», прощається з рідними і Сонею перед визнанням. Він все ще переконаний у вірності «теорії» і сповнений презирства до себе. Проте, за наполяганням Соні, на очах народу покаянно цілує землю, перед якою «згрішив». У поліцейській конторі він дізнається про самогубство Свідрігайлова і робить офіційне визнання.

Розкольників опиняється в Сибіру, в каторжній острозі. Мати померла від горя, Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. Соня поселилася біля Раскольникова і відвідує героя, терпляче зносячи його похмурість і байдужість. Кошмар відчуженості продовжується і тут: каторжани з простолюддя ненавидять його як «безбожника». Навпаки, до Соні відносяться з ніжністю і любов'ю. Потрапивши в тюремний госпіталь, Родіон бачить сон, що нагадує картини з Апокаліпсису: таємничі «тріхіни», вселяючись до людей, породжують в кожному фанатичну переконаність у власній правоті і нетерпимість до «істин» інших. «Люди вбивали один одного в [...] безглуздою злобі», поки не вибив увесь рід людський, окрім декількох «чистих і вибраних». Йому відкривається нарешті, що гордість розуму веде до ворожнечі і загибелі, а упокорювання серця - до єдності в любові і до повноти життя. У ньому прокидається «нескінченна любов» до Соні. На порозі «воскресіння в нове життя» Розкольників бере в руки Євангеліє.