Високоповажному артистові
Миколі Карповичу Садовському
присвячує автор
НЕ СУДИЛОСЬ
(ПАНСЬКЕ БОЛОТО)
Драма в 5 діях
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
І в а н А н д р і й о в и ч Л я ш е н к о - 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.
А н н а П е т р і в н а - 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.
Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б є л о х в о с т о в - кузен Ляшенчихи, ЗО літ; фатуватий.
З і з і - дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.
М и х а й л о - син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.
П а в л о Ч у б а н ь - його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.
Ж о з е ф і н а - швейцарка, учителька.
К а т р я Д з в о н а р і в н а - дівчина молода, селянка.
Г о р п и н а Д з в о н а р и х а - її мати, недужа й слаба.
Д м и т р о К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарів.
П а ш к а - подруга Катрі.
С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха.
Ш л ь о м а - жид, орендар.
Х а р л а м п і й - старий лакей.
А н н у ш к а - покоївка; вертка на всі заставки.
С е л я н е, с о ц ь к і, п а р у б к и, д і в ч а т а, д в о р о в і.
Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.
Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю - місяць; між 3-ю і 4-ю - два місяці.
ДІЯ ПЕРША
Панський садок. Наліво від слухачів - стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом - вулиця. Просто - доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.
В И Х І Д І
Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.
М и х а й л о (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... тільки Павло й зможе!
Г о л о с и (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
П а в л о (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Г о л о с и (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!
М и х а й л о. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, - здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.
З і з і (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!
Ж о з е ф і н а. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr* (*Лишіть мою хустку (франц.).). Ві не карош!
З і з і. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Ж о з е ф і н а. Ві не рві!
М и х а й л о. Не руш собаки! Лиши мені зараз!
З і з і. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).
М и х а й л о. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
З і з і. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
М и х а й л о. Чекай же! (Устає).
Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.
Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).
П а в л о (з-за вікна). А це коло бича - обід, бачите? То вимовляється - р-р-р-р! Кажіть!
Г о л о с и. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
М и х а й л о. І не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради... А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі - карі, але глибокі, темні; а погляд - такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем... Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.
В И Х І Д II
Анна Петрівна під руку з Бєлохвостовим.
А н н а П е т р і в н а (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.
Б є л о х в о с т о в. Ну, уволь, ma chere* (*Моя люба (франц.).); я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать - сейчас подлецом выругает.
А н н а П е т р і в н а. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?
М и х а й л о (схоплюється). А, мама! Микола! (Цілує у матері руку, а з Миколою обнімається). Павло ще й досі з школярами у офіцинах там.
А н н а П е т р і в н а. Я пойду позову его. (Іде на гайок, зазира і вступа в хату).
М и х а й л о. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!
Б є л о х в о с т о в. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?
М и х а й л о. Ще не зовсім.
Б є л о х в о с т о в. Передержка или диссертация только?
М и х а й л о. Дисертація.
Б є л о х в о с т о в. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?
М й х а й л о. Ні туди, ні туди.
Б є л о х в о с т о в. Как так? Свободным художником? Sans profession?* (*Без певного фаху (франц.).)
М и х а й л о. Sans profession!
Б є л о х в о с т о в. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?
М и х а й л о. Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, - на користь народові!
Б є л о х в о с т о в. А! Ты хлопоман еn forme?* (*Справжній, формений (франц.).) У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?
М и х а й л о. Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись: не бачив Америки - значить, нема, не чув про Канта - значить, вигадали! Розмовлять на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу незгірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писі! Живеш в Україні, то знай її й мову!
Б є л о х в о с т о в. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement* (*По-перше (франц.).), с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement:* (*По-друге (франц.).). кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєгьих, я - за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher* (*Цивілізація, мій любий (франц.).), приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!* (*Оце слушний вираз (франц.).).
М и х а й л о. Стара байка! Хто тобі казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-ці, проше: я стою більш за просвіту, ніж ти! У вас тільки накрадено високих слів: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цівілізацію - на словах, а в серці її ненавидиш, бо з нею непевні будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи ні - про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її під один аршин - вадить і кравцеві, і сукні, - то це кожному звісно. Кожному народові бажається виробити собі такі форми, у яких йому найпридобніше. Кожному народові у своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя, за правду!
Б є л о х в о с т о в. Однако ты красноречив. Je te feliete* (*Я тебе вітаю (франц.).) - прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.
М и х а й л о. Ви всі вихваляєтесь любовію до всього люду, - брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тільки себе самих любите, а одбріхуєтесь, що - цілий світ.
А н н а П е т р і в н а (виходить з офіцини; до Павла). Кінчайте-бо швидче з дітьми та йдіть до йас!
Б є л о х в о с т о в. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!
А н н а П е т р і в н а. О чем это у вас тут спор?
Б є л ох в о с т о в. Об украинофильстве. Знаете, Місhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.
А н н а П е т р і в н а. Миша мой молодец! (Цілує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя.
М и х а й л о. Для чого заставляєте ви мене підлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.
А н н а П е т р і в н а. Вот зтой зксцентричности не люблю: там только й делают карьеру... да еще при таких связях, - не правда ли, Nicolas?
Б є л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).)
М и х а й л о. Хто за кар'єрою ганяється...
А н н а П е т р і в н а. Ну, вот, вот...
Б є л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)), не наседайте! Уляжется!
М й х а й л о. По собі судиш?
Б є л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне - одобряю.
А н н а П е т р і в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.))
В И Х І Д III
Ті ж і Жозефіна й Зізі.
Ж о з е ф і н а. Маdаmе! С'еst іmроssіblе аvес Zіzі!* (*Мадам, Зізі просто неможлива (франц.))
А н н а П е т р і в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) )
Ж о з е ф і н а. ЕІІе mе gгоnde, еllе mе taquіnе" (*Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)).
А н н а П е т р і в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самі надто суворі! (франц.))
М и х а й л о. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!
А н н а П е т р і в н а. Что за выражения? Зінька! Паскудство!
Б є л о х в о с т о в. Зінька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.))
М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому - Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!
Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше!
А н н а П е т р і в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени.
Зізі проходить здаля.
Зизи, Зизи! Ступай сюда!
Зізі підходить з опущеними очима.
А н н а П е т р і в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?
Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!
З і з і (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... зтого урода достается только.
А н н а П е т р і в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная - и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, - чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.
М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))
А н н а П е т р і в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить).
Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.
П а в л о (за вікном). Ну, тепер - годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!
В И Х І Д IV
Пашка і Михайло.
З школи виходять діти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки - малюнки. Тут - абетка з кольоровими малюнками.); жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.
С т а р ш і. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить і озирається кругом.
М и х а й л о (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
П а ш к а. А вчитись до школи.
М и х а й л о. Хіба?
П а ш к а. Авжеж! Думаєте - стара?
М и х а й л о. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.
П а ш к а. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!
М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?
П а ш к а. А чому ж ні? Аби хіть.
М и х а й л о. А трудно здалося?
П а ш к а. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:
я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?
П а ш к а. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, - ще за батька почала.
М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.
П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?
М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки - в світі нема!
П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.
М и х а й л о. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?
П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.
М и х а й л о. Хто ж це?
П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).
М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?
П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).
М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!
П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
М и х а й л о. Овва! Злякались!
П а ш к а. Ні, далебі, - він страшний!
М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, - то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?
П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок - може, а що пан - зроду!
М й х а й л о. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.
П а шк а. Крий боже! За вас всі чисто... і Катря так, - боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?
М и х а й л о. Невже питала?
П а ш к а. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас...
М и х а й л о. Брешеш!
П а ш к а. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).
М и х а й л о. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!
П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю - ви добрі були. Ну, прощавайте ж!
М и х а й л о. А ти куди тепер?
П а ш к а. Піду до Катрі; може, витягну.
М и х а й л о. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.
П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
М и х а й л о. Будь ласка!
В И Х І Д V
Михайло і Павло.
М и х а й л о (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?
П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
М и х а й л о. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.
П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрі.
П а в л о. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!
М и х а й л о. А сигари - ласощі? (Подає тютюн).
П а в л о. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.
М и х а й л о. По-твоєму - кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!
П а в л о (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.
М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власність - це крадіжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм - підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу - любов!
П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?
М и х а й л о. А що? Може, зречешся од ції сили?
П а в л о. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари - своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.
М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!
П а в л о. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?
М и х а й л о (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.
П а в л о. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...
М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...
П а в л о. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
П а в л о. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико - ви зараз і ну упадати, залицятись - така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, - і підбите навіки.
М и х а й л о. Тільки подлячі ледаща здатні на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидів, коли б таку думку мав!
П а в л о. Вірно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарі...* (*Загар, загара - запал, пристрасть.)
М и х а й л о. Ніколи в світі! Будь я проклят всіма, хто мені дорогий!
П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй ні своїх, ні чужих нервів... щоб, бува, несподівано не закінчити своєї справи мерзотою...
М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибі!!
П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!
В И Х І Д VI
Ті ж і Аннушка.
А н н у ш к а (вбіга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!
М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
А н н у ш к а. Надсмєшники!
П а в л о. Чого там мене треба?
А н н у ш к а. В барине тік. Просють, щоб сю минуту прийшли.
М и х а й л о. Що се ти вигадала "тік"?
А н н у ш к а. Звьосно: галава балить.
П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими паніями возжатись!
А н н у ш к а. Просють очінно, штоб зараз, пущай безпрімьонно.
П а в л о (з досадою). Та піду вже! (Іде).
М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при мені язика по-собачому!
А н н у ш к а. Я не виноватая, што міньо по-благородному грамоті вивчено. З міньо так требують... Ви мене вчіть (маніриться), то я вже буду як слід, по-мужичому, коли вам хочеться...
М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти віри? А якої тобі треба?
А н н у ш к а. На вас не догодиш.
М и х а й л о. А ти лучче і не догоджай всякому.
А н н у ш к а. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?
М и х а й л о. Ну, про мене і далі посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнів.
А н н у ш к а (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Іде). Посмотримо!!
М и х а й л о. От, освіта лакейська яких покручів робить! З якого боку не глянь - паскудство. Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Піти ще приготувати набої: може, качок на Росі здибаю. (Іде до офіцини).
В И Х І Д VII
Іван Андрійович і Шльома входять з бокової доріжки.
І в а н А н д р і й о в и ч (в халаті, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, віддати пшеницю за десятий?
Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тільки плюнеш - далебі, так!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що ж вони, каторжні, кажуть?
Ш л ь о м а. Та кажуть, - пан з нас із жили тягне, а йому ще хоцетьця олію видушити! Гвульт! Не підемо, та й уже! У нас, спасибі богові та цареві, свої наділи єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись ті роки, що розпирали боки!
І в а н А н д р і й о в и ч. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти мені приготуй кілька свідків, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!
Ш л ь о м а. Щоб гірше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутіть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нікуди буде й ж хати випхнутись.
І в а н А н д р і й о в и ч. А що думаєш? Нехай пасуть, прокляті, по своїй пшениці!
Ш л ь о м а. А пан тоді що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то він, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як віск; хоч до рани клади!
І в а н А н д р і й о в и ч. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш від мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!
Ш л ь о м а. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обійти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружні веду; то треба - хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде оті кучугури з піском їм слічно* (*Слічно - гарно (польськ.).) продати, взяти гіт* (*Гіт - хороші (евр. з нім.).) гроші! Хе-хе-хе!
ІІ в а н А н д р і й о в и ч. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидівським розумом, то будеш мати десять процентів.
Ш л ь о м а. Цц-цц-цц! Далібуг, антик буде! Тільки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.
І в а н А н д р і й о в и ч. Який? Оцей кудлатий Павло?
Ш л ь о м а. Він. Часом бачу - на вулиці шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал міт ганцен* (*Ферфал міт ганцен - пропала вся... (євр. з нім.).) постройка.
І в а н А н д р і й о в и ч. Доброго гостя привезла нам пані! Одгодували, а він так дякує! От якби накрити, велике б спасибі було! Безштанько чортовий! Се він, се його діло і за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, - сколотились!
Ш л ь о м а. Шьо мужик? - клямка, кавалок жалізо, а його вчать!
І в а н А н д р і й о в и ч. Треба цій школі кінець положити: годі іграшок!.. А що, як нащот грошей?
Ш л ь о м а. Ох, таке тепер на світі, цур йому! Ніхто нікому не віре... цц-цц-цц! Далібуг!
Пані з Павлом проходять мляво через кін. Іван Андрійович з Шльомою одходять далі і жваво балакають.
В И Х І Д VIII
Іван Андрійович, Анна Петрівна, Павло і Жозефіна.
А н н а П е т р і в н а. Така тоска, нудота... нерви розбиті. Тільки ви мені хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую...
П а в л о. Вам би краще було тільки перележати в покої, а ви шпаціруєте.
А н н а П е т р і в н а. Чисте повітря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева "Подводный камень"?
П а в л о. Та взяв. (Набік). От причепилась потороча!
Проходять далі.
І в а н А н д р і й о в и ч (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо мені аж-аж треба!
Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пішов).
Жозефіна виходить з другого боку, смутна.
І в а н А н д р і й о в и ч (зуздрівши). А! Мамзель! Мамзель!
Ж о з е ф і н а. Ах, се фі сама!.. Я шкаль madamе.
І в а н А н д р і й о в и ч. Чого ви такі смутні? Ходіть побалакаємо!
Ж о з е ф і н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означає (франц.)) баляка?
Іван Андрійович. Хе-хе-хе! Парле... парле...
Ж о з е ф і н а. Оuі? Баляке?
І в а н А н д р і й о в и ч. Та йдіть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько і поговоримо.
Ж о з е ф і н а. Мне не мошна... очень трудно, Ьіеп difficile...* (*Дуже важко (франц.).)
І в а н А н д р і й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку...
Ж о з е ф і н а. Нет трошка... моя трошка не може.
І в а н А н д р і й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сідайте!
Сідають на дереві.
Які в вас славні ручки!
Входить Харлампій і крадеться тихо.
Ж о з е ф і н а (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете мені компліменти? (Франц,))
І в а н А н д р і й о в и ч. І очки славні... чим ви їх закаляли?
Ж о з е ф і н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).)
Іван Андрійович. А подивіться, які чорні! (Хоче обняти).
Харлампій кашляв.
Ж о з е ф і н а (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille!* (*Дайте мені спокій (франц.).)
В И Х І Д IX
Ті ж і Харлампій.
І в а н А н д р і й о в и ч (з досадою). Чого тобі треба?
Жозефіна хутко пішла.
Х а р л а м п і й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
І в а н А н д р і й о в и ч. А чого їм?
Х а р л а м п і й. Загнали на спашу гусей, чи що.
І в а н А н д р і й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пішли.
В И Х І Д Х
Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.
К а т р я (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.
П а ш к а. Ходім разом.
К а т р я. Не піду.
П а ш к а. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.
К а т р я. Я й тут постою.
П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір - чим і як слаба.
К а т р я. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...
П а ш к а. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.
К а т р я. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...
П а ш к а. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, - аж заниділа.
К а т р я. Гуляти - то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...
П а ш к а. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, - то й вилає добре!
К а т р я. Він сам тут сидить? Чи й...
П а ш к а (підморгує). Там і панич.
К а т р я. Геть!
П а щ к а. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
К а т р я. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...
П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?
К а т р я. То що?
П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, -і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
К а т р я (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!
П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
К а т р я. Отакої!
П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
К а т р я. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!
П а ш к а. Бач, для тебе й співав!
К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він - нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засміялась).
К а т р я. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, - у дворі була.
П а ш к а. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...
П а ш к а. Хіба ти ніколи не була?
К а т р я. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?
П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу?
К а т р я. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.
П а ш к а. Вигадай ще!
В И Х І Д XI
Михайло, Катря і Пашка.
М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.
П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.
П а ш к а. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?
К а т р я (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...
М и х а й л о. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!
К а т р я. Не вірте, будь ласка...
П а ш к а. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.
М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?
К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, - так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!
М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?
К а т р я. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.
П а ш к а. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.
М и х а й л о. Або краще - я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.
К а т р я. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!
М и х а й л о. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.
П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?
М и х а й л о. А ви будете обидві?
П а ш к а. Авжеж!
К а т р я (до Пашки). А мати як?
П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.
М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, - то чого ж?
П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.
К а т р я. То й прийду уже.
П а ш к а. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.
М и х а й л о. Добре, добре.
К а т р я. Прощавайте, спасибі вам.
П а ш к а (за хвірткою). Так прийдете?
Тихо пішли.
М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
В И Х І Д ХІІ
Михайло сам.
М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх - одволожити поезією душу? Буду, конечне буду!
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Глухе місце на березі Росі. Праворуч млин і місток до його з кручі. Ліворуч - якась пустка, руїна; за нею - темний ліс. Просто - крутий берег і кручі Росі, кущами уквітчані. Чудовий краєвид. Місячна ніч.
В И Х І Д І
Пашка, Параска, Пріська, 1-а, 2-а дівчина й інші.
Д і в ч а т а (сидять картинно на березі, на мостику, коло млина).
Ох і зійди, зійди, зіронько та вечірняя,
Ох і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
Неподоба зірці до місяця та зіходити,
Неподоба дівці до козака та виходити.
Рада б зірка зійти, - чорна хмара заступає,
Рада б дівка вийти, - так матінка не пускає!
Ой і зійшла зірка, усе поле освітила,
Ох і вийшла дівка, козаченька звеселила.
П а р а с к а. Коли б сьогодні панич Михайло прийшов, та з гармонією: от би весело було! Як він гра славно!
2-а д і в ч и н а. Е, діждешся! Уже його, може, тижнів зо два і в вічі ніхто тут не бачив.
1-а д і в ч и н а. Чого він справді перестав ходити? То було що божого дня, а то - як одрізав.
П р і с ь к а. Чого? Хіба не знаєш? У Дзвонарівни застряв, - і днює й ночує.
П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?
П р і с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивіться, люде добрі, яка маненька, наче з капусти вискочила.
Усі сміються.
Не дивно, якби парубок ходив, ну - сватати дума; а паничеві - звісно чого...
П а р а с к а. Чого ж?
П р і с ь к а. Тю на тебе! Та вона - навіки дурна!
Сміх.
П а ш к а (сиділа трохи подаль, за остатніми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Від кого ти чула? Що ти знаєш?
П р і с ь к а. Аннушка казала.
П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як і ти?
П р і с ь к а. Та ти не дуже-то!
П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобі Дмитро не повернув потилиці наперед. Совісті не маєш, оббріхувати дарма бідну дівчину, та ще сироту!
П а р а с к а. Та то вона з заздрості: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.
П р і с ь к а. Подавись ти ним тричі! (Відходить далі).
Д е я к і. Та годі вам сваритись!
1-а д і в ч и н а. Про кого се річ? Про яку дівчину?
П а ш к а. Про Катрю Дзвонарівну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лікарем Павлом навідують її і керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!
2-а д і в ч и н а. Гріха не мають!
П а ш к а. Довго ославити! У дівки, може, тільки й посагу того, що честь.
1-а д і в ч и н а. Та Катря ж, здається, за… Продолжение »