…віжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею і гріє своїм духом її похололі рученьки;
тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово "кохаю"?
- Сьогодні їдете? - пита дівчина трудним, мов надірваним голосом.
- Батько казав, до схід сонця,- давлячись, відповів юнак.
- Значить... за хвилю...- По обличчю дівчини блискавкою промайнула мука, ясною росою відбилася в очах.- І коли вернетесь - невідомо...
- Під осінь, як завжди...
- О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, - схрестила вона пальці, витягла руки, відкинувши назад безнадійно голівку.
- Бог милостив, скільки раз крив від напасті, то й тепер на його уповай,- поцілував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля така: аби день до вечора - так не варт заздалегідь і тужити.
- Не жах мене пригнітив тугою,- повернулась поривчасто дівчина, і на її блідих щоках спалахнуло зарево,- не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю;
не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, ні! Ти їдеш по козацькій справі: боронити нашу питому матір Вкраїну, і коли, по волі божій, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою піду між людей і вмиватимусь дрібними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цім серці, поки воно не захолоне у грудях...
- Єдина моя, навіки, навіки! - Обняв козак дівчину і занімів у тих обіймах.
- Слухай,- поклала вона йому свої білі руки па плечі, а голівку заховала на персах,- тільки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам'ятай, що воно цілком, без розділу у тебе...
- Тебе забути? Та хай земля розступиться піді мною!..- присягається козак і поцілунками глушить її речі.
Лагідний образ голубки-дівчини прозорою тіиию заколивався і взявся туманом, тільки теплий погляд хороших,
щирих очей все проймав його душу; а ось знову піднявсь якийсь нелад і розрух і скаламутив колір прозористих мрій.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить світло. Все навкруги розкошами і перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки і стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепіт знадливий і хвилює у теплім та воннім повітрі. Між барвистих сліпучих кольорів оксамиту, єдвабу, парчі малюються сніжно-білими плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним... І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі... він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар - дукою; можна було вчадіти, і розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались...
Якась пишна та делікатна панянка, з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється і пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля...
- Яка я неомірно щаслива! - втішається красуня.
- Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
- Того, що... хіба ж пан не бачить, серцем не чує...- червоніє, лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне... а потім знов,- зітхнула милесенько панна,- ще гірша темрява і нудота...
- Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя? Воно широке і має безліч солоднеч і розривок, які чергуються і тішать нам почуття...
- А коли яка радість,- щуриться панна так любо,- охопить усі почуття і опанує серцем цілком... Хіба пан ще не кохав нікого ніколи?
- Я? - аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.
- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку і не зводячи з його очей пронизистого погляду. - Скажіть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для чого вам знать те? - важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.
- Для того...- у пишної кралі здригнула брова і якась хмарина перебігла по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона ніжкою.
- Ну, коли панна править... так я кохаю...
- Кого? - аж загорілась і затремтіла красуня...
- Навіщо ймення? - глухо і натрудженим голосом відповів лицар.- її тут нема... вона далеко...
- Хлопка! - скрикнула панна і зникла.
Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душі, і йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі...
Тепер він тихо-тихо їхав, попустивши повіддя, і понуро міркував над питанням: що далі чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не зрадить вітчизни, коли б не нестрачена ще надія оздоровити шляхетські думки народним духом, то він би зараз... Але справді, за що ж він стоїть і що нищити хоче? А вони, оті, що п'яничили вчора, за віщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовків-сіроманців, сорок тисяч хижаків лютих? В голові у його туманилось, а на серці тупа, неминуча боліч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, ніби його серце гарячими кліщами рвуть на кавалки. І знову у тім пошарпанім серці воскрес образ дорогої тихої дівчини і мріяв вабливими барвами...
"Де вона тепер, моя зірочка ясна, моя запашна квіточка? - маячили перед Корецьким думки.- Адже вона єдина над моїм серцем цариця, і ніколи, довіку, до суду, у моїй душі не згасне світ очей її, не змовкне сріблистий згук її голосу, не зникне ухмілка її сміло окреслених уст... А от доля відірвала мене і незагійну рану на серці вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офіра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.
- Прилучені до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,- пояснили шляхтичі.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обірвала тяжка, огидлива дійсність. Він підібрав повіддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
- За мною, панове!
VI
- А що, хлопці, чи повкладали усіх воріженьків спати? - запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.
- Усіх, батьку, до єдиного,- відповів сивоусий запорожець,- одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись - усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...
- Це він тобі в насмішку, на глум,- засміявся Шрам.
- Та хай йому вже господь бог пробачить, як і я дарую,- відповів запорожець сумирно.
- Аз наших ніхто не поцілував землі-матері? - спитав сотник.
- Трьох-таки, кляті, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були покидали зброю і стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і воріженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї і давай відбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...
- Кого ж та кого?
- Ех, славних козаків, товаришів добрячих,- зітхнув глибоко Шрам: - Стецька Спотикача, Охріма Шибайголову, Романа Гонивітра...
- Зробім же першим новосельцям і першу честь - поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось.
- Не забаримось, не задержимось! - відповіли деякі сивочубі понуро.
- А мене навіть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, - що скільки там нашого славного лицарства - сила!
- І ніхто ж то назад до нас не вертається,- додав, міркуючи, сотник.
- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець і почав з другими козаками копати спільну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришів мертвих при повній зброї козачій, поставили кожному в голови по пляшці горілки й покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землі і промовив:
- Спіть, брати-товариші, спокійно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне ваші душі козачі, бо за його, святого, та за родину-матір ви їх положили.
Всі побожно поздіймали шапки і понурили замислені голови...
Орися з Катрею стояли на вежі у замці і пантрували за подіями першого нападу пильно. У стислих бровах і в холоднім погляді у Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрі відбивало на собі всі перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, між бійницями, купчилась інша жонота і діти; жінки прикипіли очима до дружин своїх, до братів, до синів, що скаженому напаснику-ворогу добру відсіч давали; по скам'янілому виразу думних лиць було не пізнати, які боління трудили їм серце, по німому тремтінню їх уст було не рішити, чи вони шепотіли молитву за братів своїх кревних, а чи прокльони на ворогів? Самі тільки діти, безжурні, цікаві, перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої і голосно й весело переказували одне одному свої подиви і враження.
А отець Василь з хоругвами і процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом:
- Помощник і покровитель, бисть мні во спасеніє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услід; у кожної на плечах по мішку книшів, паляниць, пирогів, сала.
- Я, моя дитино,- обернулась до Орисі няня, - понесу сніданок нашим заступникам, а то вони натрудились...
- Неси швидше, мамо,- поквапила її Орися, - хай хоч трохи підживляться, поки вороги послупіли, а то як прочумаються, то не дадуть і шматка хліба до рота узяти.
- І я піду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну, побачусь...
- І я, і я теж! - кількоро голосів ще похопилося.
- Ні,- відперечила Орися, - і я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не піду і вас прошу не ходити: не гаразд у такі хвилини, коли душа уготувалася до смерті, хвилювати її світовими прихилами і збавляти тим її силу.
- Воістину так, - підміцнив і отець Василь, - мені подобає до тружденних зійти і окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.
І панотець за проводом дячка і бабів спустився з закутньої башти в містечко і попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидів на мурі під одним зазубнем спиною до валів і розпитував у свого проводаря і у других хлоп'ят, що робиться у пригороді й навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну відсіч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав і голосно заспівав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой чого ж ви полягали, ворожії-душі?
Мабуть, добре напилися під мурами Буші?
Тихо, уважно оточили народного співця і молодиці, і діти, и баби і з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду і набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться і зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблі лаштується грізна грімниця, почесав сердито потилицю і обернувся до Шрама:
- А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
- Бачу, батьку, - відізвався Шрам, - це б іще байдуже, а досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців: панянки наші, мабуть, що не теє, а от хіба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба...
- А спробуй-но зараз, - сказав сотник.
Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив метник добре і двигонув першим набоєм із баби. Всі з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети і шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.
- Овва! - засміялися козаки.- Стара баба, видко, на втори слаба!
- Авжеж! - додали другі.- Розгуркалась змолоду, так тепер, як із решета...
- Або як із верші,- вставив запорожець.
- А тривайте, хай гукне ще й пані, - сказав Шрам і приставив гнота до полички.
Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму і важко відкотилась назад. З вискотом ядро різонуло повітря і невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб умить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява і щось замиготіло в повітрі...
- Докинула, докинула пані вельможна! - зраділи козаки. - Саме на середину греблі шерепнула!
- Спасибі, добродійко! - поклонились другі.- Відпасла, хвала богові, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
- Та он, гля, братці,- деякі аж припали до греблі,- певно, винюхують... панський гостинець... Усі зареготалися весело.
- Гей, пильнуй! Стережись! - крикнув Шрам. - Ворог запалив люльку.
На греблі щось блиснуло і в одному місці тоненькою цівкою вибухнув білий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повітрі. Деякі козаки присіли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання і щось недалеко від берега шелеснуло по воді, кинувши догори цілий сніп з бризок, та й чавкнуло іще ближче у твані, розляпавши її очертом.
- Не доплюнула! - крикнули козаки.
- Не радійте ще, хлопці, бо рано, - зауважив пан сотник.
- Та то вони приміряються тільки, - вставив Шрам,- а гармати у поганців подужі: ач як кашляють!
Тільки тепера долинув до них здалеку гуркіт і покотився луною в долину.
- А ось, братці, й друга закурилася, і, здається, немов у лівий куток,- постерегав Шрам.- Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повітрі почувся квокіт летючий, і щось важке промайнуло над головами і щезло в долині.
- От тепера вже, братці, сподівайтесь справді гостинця,- повіншував усіх чуприндир-запорожець.
- Поки прилетить, і ми плюнемо! - крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повітря, як почувся різкий тріскот на валі, і три тури розлетілось у скибки, обсипавши козаків глиною та цурпалками.
- Важно ляпнули! - підхвалив запорожець, утираючи полою собі вид, і чуприну, і вуса.- їй-богу, добре, от хоч і ляхи, а коли добре, так добре!
- Що й казати, - згодились другі, - запорошили очі. Але ось налетів з скиготом другий вибух, посипалась і розметалась геть-геть надокола з окопів земля; одна підбита панянка з дзенькотом похитнулась і заорала носом; дальній, аж у лівім кутку, віз з дзвяком розпався... Почувся стогін...
- Стає душно, - завважив пан сотник,- тільки ви, хлопці, начхайте на оці переклики здалеку: нісенітниця, одні жарти.
- Авжеж, звідтіль у руки не візьме! - згодився запорожець.- Досадно тільки, хрін їм та редька, дарма стояти - руки сверблять.
- Потерпи, пожди, - буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так відбитою глиною і відшматувало у запорожця аж за пальці лівицю.
- От тобі й дочекався! - засміявся сивоусий завзятець.- Ще спасибі, що ліву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, - роздивлявся він розбатовану в шмаття долоню,- хоч би ж відтяли та по-людськи, а то тільки понівечили... Гей, Лобуре! Ану лишень відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно!
Без суперечок і без жодних відмов підійшов Лобур, махнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.
- Оце так справно! - похвалив запорожець.- А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем,- ухміляючись у вуси, наставляв він свого випадкового лікаря,- а мені, батьку, дозволь михайлик горілки, бо трохи щипа...
- Випий, голубе, на здоров'я...- стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожі ядра налітали частіше, лягали густіше, руйнуючи все надокола, шматуючи біле тіло козаче...
VII
Під кам'яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцина, яка льохом тяглась і під млин; з цих льохів було вийстя одно під лотоками, і в них засіла Вернидубова ватага з десяти левенців, запеклих і завзятих у січі, і з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням у печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами; на цьому просвітку вирізувалась показно широчезна спина і груба, жилава шия, на якій придобно було б гнути обіддя.
Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них по його рахунку було чоловіка з сотню, а мо, й більш, та зараз же за греблею при гармашнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засідах чули, як з грюкотом та брязкотом з передків здіймались гармати, як командував і верховодив усім гвалтовно не лях, а якийсь чи німота, чи, може, француз, як прилетіла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве і як за вибухом розляглись і крики, і лайки, і стогін.
- Доброго гостинця прислали наші,- засміявся тихо Вернидуб.
- То, певно, дядько Шрам так вітає,- зауважив сусіда.
- Авжеж, не хто,- підміцнив Вернидуб. А на греблі хтось басом ляско зіпав:
- Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів...
- Але ті бестії... молодець! Браво, браво! - проводив басові якийсь тенор.
Здригнулася гребля раз, два і грюком та громом заглушила козаків у підвалі; два-три камені зірвалося з склепіння, і посипалась на спини козачі крем'яшня й глина.
- Уже гавкнули, іроди! - прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.
- А що, як нашим? Докинули? - цікавились найближчі до його.
- Не видко, братці; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидів добрі, здорові,- з нашого добра накували.
- Поскидаємо їх у воду! - гукнув Безухий (у його таки справді одно ухо було ятаганом відтято).
- Пождіть трохи, хлопці,- почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух - громом забив враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій... і почався страшенний пекельний гуркіт і гвалт; усі інші згуки згубились у йому; козаки поніміли й поглухли; вони в цьому страшносудному громі тільки тілом вчували, як зрушалось повітря, як здвигалась земля і як з усіх боків їх посипало каміння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепіння під спуском і, пробивши дірку аж наскрізь, застряла, але через щілини окружні й прозорі проступила вода і почала спадати двома чималими цівками в льох.
Збентежились козаки, почувши під собою воду холодну, яка хоча й поволі, а все прибувала, заметушились і, спираючи один одного, подалися всі до віддушини, коло якої лежав Вернидуб.
- Дядьку Дубе! - кричали йому на вухо найближчі сусіди.- А чи ж нам у холодній воді потопати, то краще удармо!
- Пождіть! Покупайтесь трохи! - відгукпув Вернидуб. - З холодної купелі ще охотніш буде грітись; тільки-но порохівниці та рушниці вище тримайте, - пильнуйте, аби не замокли, - а гасло я дам!
Вода все прибувала і заливала печеру; вже лежати козакам було неспроміжно в калюжі, і вони, зігнувшись під низьким склепінням, стояли майже по коліна в воді, яка різала їм пекучим холодом ноги; деякі непризвичаєні хлопці тремтіли й цокотіли зубами, другі, навпаки, були ніби контентні з цієї новини, - це їх бавило.
- Ач, уже за коліна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебі, чудесно скупатися перед парнею! - вигукнув один чуприндир, мочачи у крижаній воді свою голену голову.
- Незабаром пірнеш і з чуприною, - відповів другий, - вода почала гаразд прибувати - певно, прорвало дірку цілком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть білою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчі очерети, й речі в їй потонули, Вернидуб підліз, розкидав награмасаний у пролазі камінь і стиха гукнув:
- Ану, тепер, хлопці, за мною - пора!
Ніким не помічені, сорок завзятців викралися з темного льоху і нишком по скосу за млином на греблю дістались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собі люльку палив, так курінний похопився завчасу пронизати йому перса ножем і зупинити його сполоханий окрик на півгуку.
Ушикувавшись на греблі, наготувавши стрільбу і взявши кинджали у зуби, наші запеклі шибайголови наближалися потай до гарматні. Густий дим дозволив їм надійти кроків на двадцять, і козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашів. Оті голені голови з гадюками-чупринами на повітрі, оті вирячені пекельною лютістю очі, оті піднесені руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регіт і гик, з яким вони в куряві на ворогів остовпілих метались,- здавалось, належали до втікачів з самого пекла і ціпили все надокола жахом. Без відсічі, безборонне всі гармаші були посічені шаблями впень, потрощені келепами; кинулась була до помочі щонайближча сотня, так козаки її привітали таким чортячим наскоком, що оборонці вмить накивали п'ятами, та марно: здебільша їх лишилось на греблі і скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякі попадали у ставок на глеїсте дно, і тільки хто-не-хто від біди втік, галасуючи зопалу, що незлічимі богунські ватаги греблю добули.
Поки Вернидуб порався з німцями та ляхами, левенці лагодили гармати: заклепували цвяхами запали і відбивали келепами панівки.
- Гепай їх усіх у ставок, - певніша річ! - верховодив Вернидуб.
- А може б, хоч одну дотягти нашим? - завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.
- Чи не здурів ти? - сперечив Вернидуб.-Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всі гармати з грюкотом і виплеском шубовтались і зникали під пінявими хвилями у ставку.
- Ну, лицарі, справили справу, а тепера час і назад в ноги, - квапив завзятців своїх Вернидуб,- нам уперед через хмарища ляхів та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бік ставка прокрастись до своїх на підмогу.
- Чому не спробувати? Спробувати! - відгукнулись козаки. - "Втік не втік, а побігти можна".
- Тільки ось двох наших забито, а трьох поранено,- зауважив Безвухий,- не лишати ж їх на знущання, пане отамане?
- Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечі з собою,- постановив Вернидуб.- Та проворніш, он уже ляхи наступають.
Дійсно, крізь опавший злегка до землі дим можна вже було проглянути, як густими лавами піхота насовувалась до греблі, а кіннота з другого боку бчертом наступала, аби відрізати відступ. Козакам іще щастя сприяло, що вороги, збентежені й здивовані зухвалим нападом степових "чортів", надходили дуже поволі, з великою осторогою, - сподівались на велику силу козачу.
А козаки, окриті димом і млою, щасливо греблю минули і майже бігцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було більшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тільки горстка одна забісованих коліїв такий розрух вчинила. З прокльонами і з криком до помсти, добувши шаблі, дві сотні драгонії понеслося на цих зухвальців, і ніякий би опір не спинив їх смертодайної сталі, коли б не знайшлась несподівано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; перші коні, що наскочили на неї, попадали, а через них і другі ряди - то перекидались, то плутались, то розбігалися врозтіч.
Тим часом, поки ці дві сотні, повикидавши покалічених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добіг до одної досить вузенької коси, що врізалася у ставок; зупинився він на краю і наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопів, умістивши між Дарами плавців і поранених; сам же він з тими, хто захоче, зостанеться тут - зупинити драгонію і тим захищати відступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловіка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тільки з поранених відпрохався зостатись.
- Мене, братці, не беріте з собою,- прохав він товаришів,- мені перебито обидві ноги, я і в дорозі, і вдома буду тільки на перешкоді... покиньте мене краще тут та покладіть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки наші левенці будуть стояти, то й я, може, кількоро гриваків укладу і не з порожніми руками на той світ прилізу...
Так і зробили: посадовили його з рушницями на купині в кутку, а самі кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатаніла драгонія і кинулась на цих дванадцятеро шаленців; призначені смерті грюкнули враз із рушниць і підставили довгі списи; кіль-коро коней упало й загородило тісний прохід, а другі кинулись уплинь... але й тут перших зустрічав спис або куля...
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловіка такій силі противитись: ближчі напасники падали, але другі злазили з коней, бігцем добігали до обложених і навіжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогів, і давай працювати списами. Не одного розсатанілого драгуна з яскравою шаблею у руці піднято було догори списом і скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списів валив кулею додолу Безногий... Але все ж таки багато списів уламалось від трупа, багато завзятців з сталевого кола поклонились рідній землі від куль, якими посипали їх з берега вороги.
- Постоїмо ж до краю, братці, за віру і вмремо, як лицарі, чесно! - покрикнув Вернидуб, ухопившись за міцний держак.
- Умремо, батьку, як слід! - відгукнулись товариші дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулі, засвірготіли леза в повітрі блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлігся в повітрі брязкіт від криці, хруст від келепів, хрнп від прокльонів і стогін...
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лівий висок, і сп'янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо і безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмілкою постачав пообіруч смертельні дарунки, з ухмілкою ж поліг на Безвухого; страшенно захріп і рябий запорожець, закотивши під високий лоб свої очі орлині; повалився за ним услід і Лопата, не постерігшися з тилу кривулі, яка розпанахала йому спину аж до вірного серця...
Тільки двоє ще з Вернидубом стояло та третій, Безногий, все сидів ще між трупом і часами посилав у перса ворожі незрадливу кулю...
- Гей! Продаймо себе щонайдорожче! - крикнув Верни-дуб і, зібравши останні сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом і два товариші.
Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські пбсіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді вродливі обличчя, розвертали перса могутні; поранені, покривавлені перебійці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці... Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору, та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть.
Озвірені, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим узяти на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров'ю зійшов, змертвілою рукою підняв ще раз пістоля і послав ватажку у самісіньке серце кулю прощальну... Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його і Безногий, порубаний, посічений шаблями...
А плавці вже досягали до свого берега і радісно віталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашкою вже шерхла.
- Братці! Пустіть! - став нещасний проситись. - Все одно не дотягти вам мене...
- Як же так кинути? - сперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми. - Та, їй же богу, мені на дні буде й спокійно, а ви й там станете у пригоді. І - Чи не правду пак каже Книш? - зауважив другий.
- Правду, братці, святу правду! - стогнав поранений.- Все одно мені вже на світі не жити.
- Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! - попрощались товариші і кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились, коливаючись, і зникали навдалі.І знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів...
VIII
  Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і ще робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від цієї групи, спершись голов ою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу далину. Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила:
- Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці - надмірне щастя!
- Велике щастя, дитино моя,- відповів зворушений дід,- велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!
- Я Ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні...
- Ще зробиш,- сказав прорбчо дід.
- Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в бога - зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли.
Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.
- А чи не можна, діду, от з цієї плющихи послати їм гостинця навздогін? - спитала діда Орися.
- Ні, не повернеться,- сказав дід,- вона наведена лише он на той шлях.
Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, і побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники під'їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.
- От цих добре можна шелеснути,- сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.
- Стривай! - скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря.- Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..
- Неприятель, ворог нашого народу,- байдуже відповіла Орися.
- Знаєш хто? - хвилювалась все більше подруга.- Це Антось, це Корецький твій... Скарай мене пречиста діва, коли брешу!
Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту і, захистивши лівою рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема,- це він, її брат, її друг, її... коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухміл