… від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!
Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло;
через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:
- Вставай, - уже починається!

III
Глупа ніч; проте у польськім Обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке - куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум'я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, - інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.
А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя.
Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум'я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.
На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний - Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап'янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш - розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип'ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип'ятої до лівого боку дамаської шаблі.
І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава - нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі.
Попліч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.
За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу - пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.
Ліворуч почетнее місце сина кримського хана Махмета-Гірея - на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет.
Далі за столами по достотам міститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним.
Не дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав тривожливе полум'я свіч, обличчя у бенке-тарів, розшарені старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою.
І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів - все змішалось у галас безладний та дикий.
- На моє здання, - провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, - не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак - і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.
- Найперше,- сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, - панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку...
- Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, - підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. - Замок Буша - це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.
- Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, - підкрепив пан Чарнецький.
- Тим краще, панове,- більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт,- вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. - Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лиюень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан - самі кобіти,- це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, - це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха,- це три; чи не так би то, лицарство славне?
- Правда, правда, яснійший графе! - загоготіла шляхта. - Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!
- Даруйте, пане гетьмане..,- почав було Лянцкоронський.
- Пшепрашам, вельможний пане,- перервав його пан Потоць.кий, і польний гетьман, ображений, змовк.
- За кобіт і за любощі! - підняв келих Потоцький.
- Віват! - загримотіло навколо.
- Хоча й оті хлопки,- вів далі, смакуючи губами, Потоцький, - неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!
- Досконале, ясний графе! - підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.- Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи - найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Віват!!!
- Віват! Віват!! - розляглося навкруг.
- Тільки єдину увагу додам я,- відмовив Чарнецький,- щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони - тва-рюкгі!
- Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата,- сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.
Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство - на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.
Зборонець був огрядний і стрункий - красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.
- Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива,- зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.
- Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,- промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.
- І я прошу вибачення за його,- додав Чарнецький, - тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.
- Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? - здивувався Потоцький.
- Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім'ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.
- Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина,- поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.
- Сором, пане! - покрикнув грізно Чарнецький.- Через тебе сороміцькою кров'ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала...
У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:
- За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім'ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.
- Ого-го! - перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.
- Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід,- вів далі поривчасто шляхтич,- але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір'я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив'яні калюжі і безкрая брато-губна...
- Братогубна?!-спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко.- Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.
- Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, - промовив улесним голосом Лянцкоронський. - Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.
- Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? - процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. - В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої.
Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:
- Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого,- могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.
- Незле слово,- прищуривсь Потоцький,- але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем.
Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.
- От за таку образу, - покрикнув Чарнецький, аж заша-рівшись від шаленості, - що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, - ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу,- випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!
- Ось моя рука, пане воєводо, - простяг свою руку Потоцький, - тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.
- Так, так, ясний графе! - відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.
- А я мислю, - підняв голос гетьман напольний, - що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.
- Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, - відрізав з пихою гетьман коронний, - але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, - наддав він, - пріч вродливиць з жоноти... а гірших - татарам.
- Я повинен коронному гетьману заявити, - напружив слово Лянцкоронський. - Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї - полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.
Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.
- Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, - кепливо відповів крізь зуби Потоцький, - але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.
- Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! - промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.
- Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!
- Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! - гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. - Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.
- Так, так! - злорадо зареготав гетьман.- За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! - підніс він налитий джурою келих.
А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп'янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.
IV
Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота:
насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом,- найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці,- підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади - гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам'ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.
- А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.
- Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, - відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.
- Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! - весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.
  - Запорошить! - завважив, усміхаючись, і пан сотник.- А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.
- Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, - постановив Шрам - зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.
- Вірно! - зміцнив і пан сотник. - А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).
- Чого й краще! - згодився Шрам.- Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
- А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, - пояснив сотник.
- Потіха, та й годі! - додали з реготом ближчі чуприни.
- Тривайте, братці! - укинув з тривогою сивоусий козак. - А де ж наші баби-цокотухи? Без них, бра, і свято не в свято!
Всі сполошилися й оточили діда кружком.
- Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! - загомоніли довкола.
- Не турбуйтесь! Бабів я волочу! - почувся з пітьми голос хорунжого. - Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті,- по три пари волів ледве тягнуть.
- Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, - завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. - Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!
- Коло баб'ячого? - засміявся Шрам. - Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!
- Ух, славно! Баби наші, верещухи-брехухи! - зраділи козаки своїм любим і погладили ласкаво по мідяних пащах.
- А в містечку що діється? - спитав хорунжого сотник.
- А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- підновляють окопи, розставляють гармати і запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожі вартових, а самі з припасом прибудуть сюди.
- Добре,- промовив пан сотник, - так ми до світу геть-геть улаштуємось і вхитримося ще й відпочити, поки вилежуватись будуть вельможні панята. Ну, а у млин під лотоки на чати готуються?
- Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих...
- О? То чудесно! - заспокоївся сотник.- Дружніше, хлопці, метніться, напружтесь та кінчайте роботу!
Всі заметушились. У хмурій пітьмі, завіяній ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвітку з ліхтарів ледве мрілися широкі плечі та могучі розхристані перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовбито душної літньої ночі, чекаючи до розмови коханку.
Коли всі земляні роботи було скінчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено і розпайовано до потреби по торбах козачих, тоді пан сотник зібрав усіх оборонців край своєї мажі і мовив:
- Ну, тепера, товариші-братове, все готово до зустрічі гостей - і кавуни, і галушки, і горох, і капуста, і пиво червоне, так і нам оце слід перед бенкетом смикнуть оковитої. Тільки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, - у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих,- це задля випаду до потреби... щоб в усіх келепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове,- у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх - ворогів і поганців - як сарани, цілі хмарища, так, спасибі богові, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив:
- Ну, дорогі мої друзі і браття, - за святу віру, за волю, за нашу матір Вкраїну і за вас за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати.
- Покажемо, пане сотнику, покажемо! - розлігся дружний галас навколо.
- Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунів пошли, Шраме, на засіди; решта ж спочиньте трохи перед весіллям.
- За твоє здоров'я, пане сотнику! - всі відгукнулися радо і по черзі, з повагою стали до кашовара підходити.
За півгодини все козацтво бентежно попід валами та під возами лежало, і тільки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші налздовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табір починав уже теж ворушитись і розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; ліворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польські улани й драгуни; і в далині млистій можна було відрізнити високі ківери від живчастпх патлатих шоломів. Посередині густими потугами згромаджувалась піхота.
На білому пишному румаку у многоцінній збруї виїхав граф Потоцький і зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко і пригород, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати і розгрюкати окопища, а потім уже на здобут міста рушити.
- З такою рванню та ще церемонії вигадав? Послать миттю татар і розчавити відразу гадюк у їхнім кублі,- спалахнув Потоцький.
- Татари зреклися від штурму,- відповів обозний.
- Гієни падлючі! - процідив з злобою гетьман. - Тільки на падла збігаються! Так женіть до напольного гетьмана і від мене накажіть, аби зараз п'ятсот чоловіка німоти і тисячу наших на пригород рушили і гарда добули,- я хочу ниньки обідати в замку.
Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.
- Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? - спитав сотник, занудившись чеканням.
- Уже на шляху готуються, дурні,- відповів Шрам із бійниці.-Ти, батьку, дозволь мені першому привітати їх гостинцем.
- Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у бога,- згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привітом.
- А славно обмерзли голощоком окопи,- завважив він, глянувши,-от для воріженьків буде скобзалка напрочуд.
- Так, так! - відізвався й Шрам.- Михайло святий нам споміг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до ставка, а другим - до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало і глибшим, і жахо-витішим: в одному місці воно вузило шлях до шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під згуки литавр і сурем, напасники рушили весело, оглядно.
- Гармаші, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабів дрібною картоплею, а паній - галушками, а гаківниці й плющихи - горохом, наводь усі метко на тамту площину, підготуй на зміну набої, і як махну люлькою - шквар!
- А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! - обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.
- Усе, батьку, напоготові, тільки гукни! - відмовили з-поза маж веселі обличчя, хочай очі їм блимали лиховісним вогнем.
Батава дійшла до вузької перейми, зупинилась у непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть біг, не буде жодної відсічі, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, і коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму і розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох,- сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров'ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін...
Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно...
- Tausend Teufel! - покрикнув німецький проводир.- Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
- До зброї! Бігцем! - розляглася і в другім місці команда.
Звиклі до послушенства і до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого ще вужчого, переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували мазкою живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися і в ставок, і в провалля, і вперед... Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих який нівечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись і нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.
- А нуте, хлопці, тепера наша черга! - крикнув сотник і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили.
Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись у рів, а звідтіля поп'ялись на вали... І вони, сп'янілі від помсти, таки дістали б мети, і не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища і склизили шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.
- Гляньте-бо, хлопці, як ляшки-панки скобзаються! - сміявся сотник.
- Занятно! Го-го-го! - реготіли хижим реготом козаки кепкуючи над німцями та ляхами.- А нуте, нуте! Поскобзайтесь трішечки ще, а ми вам носи підлатаємо.
- Агов, хлопці! Локшіть їх упень! - крикнув сотник і випалив із пістоля у німецького ватажка, що кричав мов скажений:
- Donnerwetter! Бийте тих хлопів!
Молодий біловусий німчина тільки руками розвів і навзнак упав нерухомо.
Почалась різанина, та ненатла, огидна, звіряча різанина коли чоловік, сп'янілий від крові, розсатанілий від гвалту, запінившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на бога, пощади.
А з вишнього замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу і стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славословців до господа, і всі оті згуки разом неслись за крайниці життя, аж до небесних осель бога любові та ласки...
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пішаниці і з нетерплячкою чекав тої миті, коли вона, проминувши залому, стрімголов кинеться на вали і розчавить жменю безглуздої рвані, що зважилась його незчисленній, необорній потузі опір давати. А бути може, оті злиденні тхори повтікали і хоробра батава перейде без постраху Бушу і придбає Лянцкоронському довічну неславу за його полохливі, підсліпі поради? Це зовсім можливо: ні пострілу, ні погуку, ні шелесту... А це враз несподівано з далеких валів вибухнуло і покотилося два поклуби білого диму, а за хвилину здвигнулася земля і розлігся грім у повітрі аж до темного лісу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кінь під Потоцьким убік і захріп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман від подиву й стямитись, як гримнув знову гуркіт другий, а потім і третій...
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопів до доброї відсічі, що не дав розпорядку припасти на пригоду підмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослівно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи підлатать його своїм досвідом.
Коли ж по малім часі прибігло з боїща п'ять чоловіка і довело, що все послане військо погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат і повстанців, то скаженій лютості коронного гетьмана не було й краю: і забруднений гонор, і ганебна публіка, і жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем і обарвили червоно-синіми плямами бліді його щоки. Він пройняв до крові острогами коня і полетів навзаводи до польного гетьмана.
- Панська вельможність не домислилася дати підпомоги? - накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшині генеральній на Лянцкоронського зіпхнути вину.
- Ясний граф на теє наказу мені не поставив,- відповів з уїдливим усміхом Лянцкоронський.
- Коли дав я наказа до штурму, то мається розуміти, що решта виника із його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступінь!..- розпалявся Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана і озброїла владою Річ Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
- Але ясний граф відхилив мої розпорядки, і йогомосць, - підкреслив ущипливо Лянцкоронський, - зауважив мені, що відповідає за все гетьман коронний, а польний тільки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив...
- Не час тут, пане вельможний, до елоквенції, а час до поновлення честі нашої славетної зброї і до відплати отим гадюкам за смерть стількох лицарів мужніх, до відплати такої страшної, від якої б здригнулося й пекло! - Очі у графа Потоцького аж яскріли під запалом хижого сказу, а сині губи крилися білою піною.- Але їх там не жменя; панську вельможність ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цілі полки чортяки того Богуна з немалим числом і гармат.
- Там, ясний графе, нема Богуна, - це мені досконально відомо, - відповів Лянцкоронський трохи недбало і згорда.- Там засіла манесенька купка завзятців; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжній місцині дужа позиція і що шкода на цю забавку тратить час і людей.
- Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький і аж посинів.
- Коли то необорна воля яснійшого графа, то тра повести справу уважно, запобігши напад гарматним вогнем
- Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвіть на повітря, чиніть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а ті, що впадуть у руки живцем, щоб корчились і скавчали від нелюдських тортур.
- Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...
- До вечора! - заносливо крикнув Потоцький і від'їхав навзаводи, не бажаючи ніяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводі Чарнецькому незабаром на кам'яній греблі уставити дванадцять далекосяжних гармат і почать безупинно ними по валах грюкати.
- Хочай ця позиція для пострілів і гожа,- зауважив Чарнецький, - але захисту для гармат тут нема і дати його неспромога, а це небезпечно.
- Правдісінько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити земляні захисти ген там на площині, але граф править конечне, аби сьогодні місто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвідки по той бік греблі і ставу, чи не можна було б іще звідтіль на замок ударити?..
Їхав ходою Корецький на своїм коні воронім, схиливши замислену голову. Багато її обсіло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: оті бахури гвалтовні та п'яні, оті огидливі речі, оті звіроцтва, ота пекельна ненависть і злоба до брата - та хіба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитаній і облитій кров'ю державі? Ні, тисячу раз ні! Він зна цей народ, який завзялось обездолити і винищить розбещене панство, - він разом з ним жив, він укупі з ним паював і радощі і боління; оті щирозлоті серця і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв,- і вони на свої перса дужі здіймуть увесь тягар наскоків хижого азіата, і славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти... Та хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі? Він знайшов був собі й однодумців, але переважне число супротивних їх подавило...
Зажурені думки його знялись і полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкішні палаци, бенкети бучні, музика весела, коні баскі і зграї хортів. Між думних і пишних постав туманіє одна - і хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить і легесенькою рукою перебира його кучері або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом і вигуками вчувається лемент і стогін; перелякані, тікають вони удвох і замикаються щільно... Далі все захиталось і розпалося у руїні... Якийсь галас, і гвалт, і несамовитий жах чорної ночі... а далі вже хата проста, тепла сім'я і лагідний спокій... Минають перед його очима інші картини; вони лишають ясними барвами, вони гріють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлисті дерева: де-не-де блискотять зашерхлі калюжі, але снігу нема - його змів уже весняний подих.
Стоїть він у садочку з своєю милою і очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; с… Продолжение »