Грінченко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав за захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи в казенній палаті, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884—1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська Думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту». Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-93).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі,біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.
[ред.]
Творчість Бориса Грінченка

Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.

Землякам,що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно не люди — трупи
Без життя і сили,
Ваше місце — кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.