Повість

 

Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село

Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру

на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь

далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в

осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру

ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в

зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють,

неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

 

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите

хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала

оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини

тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в

долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби

дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого

старого лісу.

Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата

Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по

дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.

Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й

майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь у воротах

повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі

картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь.

Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі

жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому

високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало

на голові, як пух, і блищало сивиною.

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під

стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали

Карпом, меншого— Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі,

рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими

носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими

гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими

губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились

привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс,

рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на

матір.

Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив

лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому

меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед

Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

— То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як

шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни

нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.

— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить,

то носом свистить.

— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає,

а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з

перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці

печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...

Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись.

Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали,

поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з

повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки

на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства,

любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік,

перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого

народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить

у ту п'ятницю, той не буде в воді потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? —

загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви

знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і

не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, — сказав

Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся, —

сказав батько.

— Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що

батько любить часто ходить до корчми.

— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами...

Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але

перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім

голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти

будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний

місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка

здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як

тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний

лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха

неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як

кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лавр і засміявся.

 

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а

на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як

іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.

 

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

— Господи! Чи в вас бога нема в серці, що ви в таку святу п'ятницю паскудите

язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі?

Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки

язиками чортзна-що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та

махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще

більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.

— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не

кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім

мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пішов у повітку. Сини

почали знов розмовлять.

— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як

калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в

спасівку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в

неї серце з перцем. — сказав Лаврін.

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе

стояла тут на току недалечке од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його

своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице

з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами.

Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де

він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному

намисті з дукачем.

— Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав

Лаврін.

Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів

він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.

Сонце почало повертать на вечірній круг. Кайдашиха вийшла з хати і прикрила очі

долонею.Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим

лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха

замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже

добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на

весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од

їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до

панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з

ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч з собою на

стільці як потрібну людину.

Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним

горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже

дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та

солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

— А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! — крикнула Кайдашиха тонким

голосом.

Лаврін покинув заступа й пішов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

— Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать.

Вже з півдня звернуло.

— Покинь мені полудень на столі: я зараз прийду, — обізвався Кайдаш з повітки,

не повертаючи голови.

Сини з матір'ю пішли в хату, а батько все сидів на ослоні та майстрував. Він не

обідав тієї п'ятниці і не пішов полуднувати.

Сини пополуднували й пішли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже

сонце низько спустилось над лісом, а він і не думав полуднувать.

На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий дзвінкий гук задрижав і розлився по селі

на всі долини. Він ударився об близьку гору, вкриту лісом, одскочив і залунав

коло дальшого шпиля, а там далі розлився десь далеко понад густим лісом та все

лунав слабко та тихіше й замирав десь в тихих лісових западинах. Старий Кайдаш

кинув струга і перехрестився. Він надів свиту й шапку, підперезався й пішов на

гору до церкви.

— Омельку! Омельку! — гукнула Кайдашиха тонким голосом. — Не забудь зайти з

церкви до пана та візьми гроші за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на

ярмарок. Адже ж завтра в Богуславі ярмарок. Чи чуєш?

— Та чую, чую! — обізвався Кайдаш з-за двора й пішов на гору до церкви.

— Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'єш гроші, не матимеш з чим іти на

ярмарок, — знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сіней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Він сів коло дверей на

кам'яних східцях і поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лісом,

пишно горів вечірній світ сонця. Всі шпилі чорніли в тіні, а між ними в долини

проривався світ пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний

верх дерева і блищав крізь зелений лист, як через кришталь. Над лісом розлився

дивний спокій, а дзвін ґув та дрижав над шпилями, тричі одбиваючи свій згук.

Кайдаш сидів, мов дерев’яний, і на його лиці розливався якийсь смуток та жаль.

Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж

затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком і почав правити вечерню. Паламар був у

полі. Кайдаш пішов у вівтар служить за паламаря, посвітив свічки перед образами

й подав священикові кадильницю...

Церква була зовсім порожня, тільки в бабинці стояли три баби в намітках. Кайдаш

молився, стоячи навколішки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке

бліде лице стало жовте, як віск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. Він був добрий стельмах,

робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але

ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на

Кайдашеві свій напечаток.

Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але при самій дорозі стояв шинок. Кайдаш не

їв цілий день. Голод затяг йому живіт. «Треба випити хоч одну чарку горілки:

одна чарка не гріх, бо вже од голоду аж шкура болить», — подумав Кайдаш і зайшов

у шинок.

В шинку було кілька чоловіків. За столом сидів його кум з лисиною на всю голову.

Кайдаш сів з ними за стіл і почав балакати, випивши чарку горілки.

— Оце, куме, так натомився, аж спина болить, — промовив Кайдаш.

— Що ж ти таке важке робив? — спитав його кум.

— Та все лагоджу вози та підробляю осі. Ота мені каторжна гора потрощила не

одного воза! А вже скільки я осів поламав через ту іродову гору, то й полічити

не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого

шпиля, як з печі. Вози з снопами часом котились з гори і тягли вниз за собою й

волів.

— То застав синів трохи розкопать шлях, — сказав кум.

— А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не

розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

— Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, — обізвався чоловік, — а

воно було б дуже добре розкопать возвіз, та ще там трошки навскоси.

— Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, приміром, од того чагаря та

до мого тину, — сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

— Або хоч і так, приміром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до

чагарника, — сказав кум і махнув пальцем навскоси на другий бік. — От і вози

були б цілі.

— Так було б ще лучче... та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попід

самим тином, — сказав Кайдаш, випивши чарку і запаливши люльку. Та вже й

посадило той горб, неначе оту ґулю на твоїй лисині, куме! Вже той каторжний горб

сидить мені отут у печінках.

— Коли б ти знав, то я вже через його підірвався: мене вже поруха взяла. Коли не

їдь, то все підпирай воза спиною, — сказав кум, — всю спину поколов ік бісовому

батькові.

— Та, здається, куме, і ти сам котився з тієї гори з своєю Ганною, вертаючись з

хрестин? — обізвався з кутка чоловік.

— І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять, —

говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Вже сонце зайшло, вже стало надворі поночі, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не

пропив половини грошей, і вже п'яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хаті полягали спать, як батько застукав

у двері.

— Жінко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усієї сили кулаком у

двері.

— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха з хати. —

Не одчиню! Ночуй надворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай там під тином.

— Одчини, бо вікна поб'ю! — репетував Кайдаш і лупив у двері ногою так, що

поганенькі двері аж торохтіли.

— Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславі ярмарок, — обізвалась з

хати жінка.

Лаврін устав і одчинив батькові двері. Батько переступив поріг, заточився,

поминув хатні двері та й пішов лапать стіни в темних сінях. Замість дверей він

налапав драбину й звалив її, потрапив на діжку з водою, скинув кружок і

шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вода через верх полилась додолу.

— Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? — кричав Кайдаш. — Чи це я вліз у

ставок? Покарала мене свята п'ятінка! Прийдеться пропасти.

Кайдашеві здавалось, що він іде через вузеньку греблю попід вербами і що він

шубовснув з греблі у ставок.

— Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях, — сказала Кайдашиха.

— А може, це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу! їй-богу,

нічогісінько! А може, кум повидирав мені баньки з лоба, — говорив Кайдаш сам до

себе, — оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полиці. Горщик полетів Кайдашеві на

голову й гепнув об землю.

— Яка це іродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При...

присягаюсь, що вже більше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелі, кинулась до печі й почала роздувати жар,

притуливши до його суху тріску. Вогонь блиснув на всю хату і полився через

одчинені двері в сіни.

— О! Кум вернув мені очі. Постривай же, лисий дідьку! Я тобі завтра... я тобі

оддячу!

І з тими словами Кайдаш вліз у хату. Лице його було жовте, як віск. Рукава по

лікті були мокрі, і з їх текла патьоками вода. На землі з'явились смужки з

водяних крапель, неначе разки намиста, розкидані й поплутані на всі лади.

— Побила мене лиха година та нещаслива! — загомоніла Кайдашиха. — З чим же ти

поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив гроші? Треба солі, треба горшків, треба

смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить ік

весіллю. Адже ж думаєш женить сина.

— Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, — сказав Кайдаш,

вдаривши рукою замість кишені по припічку. — Дулю візьмеш, а не гроші.

— От тепер, тату, вже не будете в воді потопати та од наглої смерті помирать, —

обізвався з лави Карпо насмішкуватим голосом.

— А ти чого обзиваєшся? Матері твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли ліг, а то я

тебе палицею зверху, — сказав Кайдаш, заточившись і впавши на лавку.

— І годі вже тобі! Ще мало того крику, — спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав головою до свити.

Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Він як упав, так і захріп на

всю хату. Кайдашиха погасила каганець, і в хаті все стихло і втихомирилось.

Тільки собаки надворі ще довго брехали, роздратовані криком та світлом у хаті в

таку пізню добу.

Всі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав і все неначе бачив під зеленою

яблунею свою мрію в червоних кісниках на голові та в червоному намисті з

дукачем.

 

II

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жінкою поїхав на ярмарок,

звелівши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврін

зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечірньому прузі, а Кайдаш не

вертався додому. Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила

Мотря Довбишівна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села, там, де глибокий яр

входив у ліс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишів

ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулиці було

видно тільки край білої стіни з сінешніми дверима. Густі високі вишні зовсім

закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишів двір. Перед ним блиснув

вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою

одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою

смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими

вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у

руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою

глиною стояв коло порога.

— Будь здорова, чорноброва! — сказав Карпо, не здіймаючи бриля і легенько

кивнувши головою.

— Будь здоров, нечорнобровий! — обізвалась Мотря.

— А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобі казать.

— Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась.

Карпо був білявий, але волосся на його голові звершечку було трохи рудувате.

— А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими, — сказав Карпо.

Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не

дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними

косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум'яне лице ще

виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен,

облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче,

було видно розум з завзяттям і трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим

промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові

та червоне намисто на шиї.

— Мотре! Чи дома твій батько та мати? — спитав Кайдашенко з-за воріт.

— Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?

— Так собі питаю, — сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись, переліз через

перелаз у двір.

— Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже

низькі, — сказала Мотря.

Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим.

— Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! — сказав Карпо,

подаючи їй руку.

Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя

здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір.

— Оцього я вже не люблю! — крикнула Мотря.

— Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?

— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, — задріботіла Мотря й

блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.

— Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо і хотів однять од неї драного

горшка.

Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках.

Червона глина полилась по землі.

— Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, —

сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу.

Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од

порога, Карпо сів на призьбі.

— Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, — сказала

Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.

— Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

— Та вже ж не ти, — сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо

посунувся ще далі.

— А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?

— Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.

— Вставай, бо зіпхну! — крикнула Мотря.

— Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осміхнувся.

— Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі в вічі, — крикнула Мотря й

замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними

крапельками на білу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з

горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п'ятою другого

глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на

середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога

білий рушник.

— Чи ти здурів, чи ти збожеволів! — крикнула Мотря на ввесь двір. — Ой лишечко

мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються

люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи

осміхались.

— Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати скажуть. Це ж мати

купила на ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п'ятака, — промовила

Мотря жалібним голосом.

— Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.

— Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не

будеш мені глиняників перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила з землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб

кинуть ним на Карпа

— Не сердься: найму завтра музики, — промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. Другому

парубкові вона б і справді обмазала глиною потилицю.

Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря

опустила руку.

— Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз

і пішов попід тином. По другий бік вулиці котився візок і підкотився під ворота.

Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що

качалися серед двору.

— А це, дівко, що таке? — крикнула мати з воза. — Чи ти п'яна, чи твереза, що

поперекидала серед двору глиняники?

— Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а він,

проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники, —

говорила Мотря.

— Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака,

— промовила мати. — Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло

призьби? — говорила мати, ввійшовши в хату.

— Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собі Мотря. — Якби не той каторжний

кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, — сказала Мотря, осміхаючись

до стіни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір дома. Тільки що він

увійшов у двір, батько спитав його:

— Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

— Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.

— А через оту-о! Хіба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий

шпиль, що трохи не висів над його садком. — Я ж вам обом казав, щоб ви трохи

розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.

— Хіба я здурів, щоб гори розкопував, — сердито обізвався Карпо.

— А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.

— Так, як і возили, — -знехотя сказав Карпо.

— А хіба ж мало осів ми там поламали?

— То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її

розкопувать. Оце справді штука!

— А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, — сказав батько.

— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карпо і

пішов у хату.

— І я так само, — обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.

Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не

розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

— Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому

смак, — бубнів сам до себе Кайдаш.

На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився і

пішов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовиці.

Другого дня світом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що

була неділя. Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але

не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.

В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона

принесла з хижки зав'язані в хустці квіти та стрічки і розсипала їх по столі,

застеленому білою скатертю; принесла й поставила на лаві червоні сап'янці.

Довбишівна сіла на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі

на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над

самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки

одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрічки. Всю

кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і

жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку,

качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих

кінців стрічок до самого пояса.

— Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? — спитала в неї мати. — Тепер же не велике

свято. Нащо ти надіваєш всі квітки та стрічки?

— Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрить, — сказала Мотря, але в неї

була зовсім інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять музики. Вона сподівалась

побачиться з ним у церкві.

Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску , підперезалась довгим

червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з

червоними квітками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла

в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками

проти сонця. Павине пір’я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних

косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дійшла до Кайдашевого двору. Саме тоді з крутого шпиля з'їжджали два вози з

снопами, неначе два стіжки котились з гори. То віз снопи Кайдаш з двома синами.

Високі вози посхилялись на воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками.

Воли аж позадирали голови вгору та повитріщали здорові очі.

— Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина. — Поминай колесом отой

каторжний горбок.

— Цабе, сірий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо і крутнув батогом над рогатими

головами.

Але саме в той час він глянув униз. Проз їх двір ішла Мотря в квітках та

стрічках. Червона запаска, червоні чоботи, як жар, пояс — все блищало й сяло

проти вранішнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а віз

вискочив уже одним колесом на крутий горбик.

— Держи цабе! — крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що він

нахиляється на один бік. — Чи ти оглух, чи ти осліп! Карпе, держи-бо цабе!

Карпо не міг одірвать очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік. Батько кинув

заднього воза і побіг з гори до переднього та все кричав: цабе, сірий, цабе! Віз

вискочив колесом на горбок і перекинувся набік. Передня вісь хруснула, як

тріска, а колесо зав'язло в рівчаку.

— Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш. — Це ж мене покарала свята

неділя. І нащо було сьогодні їхати по снопи?

Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз нагнався на передній і перекинувся.

Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Всі люди, що сиділи коло церкви,

повставали й почали хреститься. Кайдашеві було видко увесь шпиль, на котрому

стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку і почав хреститись.

— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята неділя, й свята

п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив Кайдаш і трохи не плакав.

— Вас, тату, все карає як не п'ятниця, так неділя, — сказав Карпо насмішкувато.

— Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того

каторжного горбика! Що ж тепер будемо на світі божому робити? — бідкався старий

Кайдаш.

— Кидаймо снопи та ходім до церкви, — сказав Карпо.

В старого батька й справді була така думка. Йому хотілось одмолитись за свій

гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, як Мотря йшла

на гору до церкви, як увійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями

й стала коло самих дверей, коло дівчат.

Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

Вже задзвонили на «Достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи

в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз.

Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним

слідом пішов і Карпо, щоб подивитись на Мотрю.

Карпо перейшов цвинтар і тільки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала

коло дівчат з самого краю. Карпо ледве вглядів на ходу її гострі, як ніж, очі,

вхопив її блискучий погляд з-під вінка квіток та зеленого листя.

Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгі стрічки маяли на

вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що почіплявся на тополі. Мотря затулила

губи хустиною, але зараз їх одтулила й сміливо спитала:

— Чи вийдеш по обіді на музики?

— Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?

— Вийду, хоч би й мати не пускала, — одказала Мотря і побігла на греблю та й

сховалась за вербами, тільки червоні стрічки блищали між зеленим листом.

«Ой, важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в'ється, як в'юн

у руках, та коли б не вислизнула з рук», — подумав Карпо та й пішов у хату.

По обіді н… Продолжение »