…ушко?
На язицi в неї вертiлась вiдповiдь: "Гаразд, як ви?" Але вона
здержалась, закопилила губу, гордо пiдняла голову i минула його, немов не
бачила навiть.
- Як дужi? - почула ззаду удруге.
Але не обернулась.
"Ну, тепер начувайся бiди!" - подумала зi страхом.
I справдi ледве вернулась додому, Iван стрiв її звiсткою, що здохла
ягничка. Але, на диво, їй анiтрошки не жалко було ягнички. Навiть злiсть
брала, що Iван так побивається дуже за нею.
Юра бiльше не переходив Палагнi дороги. Однак її думка все частiше
зверталась до нього. Цiкаво й охоче прислухалась Палагна оповiданням про
його силу i дивувалась, скiльки вiн може, той палкий Юра, що не видiв
кращої од Палагни! Вiн був могутнiй, потужний, все знав. Од його слова
гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як дим, людина, вiн мiг наслати
смерть i життя, розiгнать хмару i сперти град, вогнем чорного ока
спопелить ворогiв i запалити в жiночому серцi кохання. Вiн був земним
богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає
свiтовi сили.
Її серце часами в'яло для корiв i чоловiка, вони там блiдли, як
розсiвається мрич, що на хвилинку сiда на смереки. З нудьгою вона йшла на
царинку, пiд бук, i там почувала на своїх грудях тепле дихання Юри,
залiзнi пальцi його руки. Вiн мав би з неї любаску, коли б тодi з'явився.
Але вiн не з'являвся...
Була гаряча днина. Iгрець закурився, земля парувала, од Чорногори бiгли
безперестанку хмари та виливались дощi, на якi збоку свiтило сонце. Так
було парно, що Палагна нiзащо не полiзла б на грунь, коли б не приснився
їй сон, який вiщував для худоби недобре. Вона хотiла одвiдать корови у
лiсi. Круг неї гори курились од мричi, наче скипiли гiрськi потоки й
запарували. Черемош знизу шумiв. Йому твердо було лежати на скелях, i вiн
перескакував з каменя на камiнь. Але ледве встигла Палагна злiзти на верх,
коли од Чорногори махнув крилом вiтер i захитав дерева. "Коли б не було
бурi",- погадала вона i обернулась лицем до вiтру. Ну, так i є... Там
клекотiла важка синьо-бiласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в
небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вiтер бiг перед нею та
розпихав смереки, а гори й долини зчорнiли одразу, як пiсля пожежi. Нiчого
було i думати йти далi. Палагна заховалась пiд наметом смереки. Смерека
скрипiла. Здалеку м'яко котився грiм, тiнi прудко бiгли по горах, змиваючи
фарби, а високi гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. "Ще аби градом
не вергло",- лякалась Палагна, загортаючись у кептар.
А над головою уже шумiло. Там, в Чорногорi, чорнокнижники сiкли десь
лiд по замерзлих озерах, а душi страчених нагло збирали той лiд у мiхи i
мчались з ними на хмарах, щоб розсiвать по землi. "Пропадуть сiножатi,
засипле їх ледом, i буде плакать голодна Худiбка",- думала гiрко. Але не
встигла скiнчити думки, як вдарив грiм. Захиталися гори, гаджуги впали
верхами на землю, земля пiднялась, i все закрутилось у вихрi. Палагна
ледве встигла вхопитись за стовбур i, мов крiзь туман, побачила раптом, як
дряпавсь на гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе
рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько,
зiгнувся удвоє, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру.
- Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не
бачив.
Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув
назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу
хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню
на землю. Вiтер зараз звiяв її в долину i пiдхопив на головi в Юри довге
волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у
синiй клекiт:
- Стiй! Я тебе не пускаю!..
Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу.
- Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у
гнiздi гадюки.
- Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я
заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе,
фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися, як вiтер по свiтi...
Розсядься i розситися, ти тут сили не маєш...
Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати
направо, понад царинки.
- Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'є сiна...
Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у
нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво.
Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн
вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав...
Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з
очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його кептар та бив у
груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над
головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух,
метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже
слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара
перемагає, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок:
- Стiй!..
I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на
заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одчаєм знесилля i вже просила:
- Пусти! Де ся подiну?
- Не пущу!
- Пусти, бо гинем! - кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою
переповнених градом мiшкiв.
- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля,
куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не
долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе...
I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв'язала
мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила
гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра
упав на землю i важко дихав.
А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у
снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце,
коли нагнулась над ним з турботним питанням:
- Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого?
- Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю...
I простяг руки до неї...
Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

Iван дивувався Палагнi. Вона i перше любила пишно вбиратись, а тепер
наче щось вступило у неї: навiть у будень носила шовковi хустки, дорогi й
писанi мудро, блискучi дротянi запаски, а важкi згарди гнули їй шию. Часом
щезала з дому й верталася пiзно, червона, розтрiпана, п'яна неначе.
- Де ти волочишся все?! - сердивсь Iван.- Гляди, Єаздине!
Але Палагна тiльки смiялась.
- Овва! То вже менi i погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жиємо
на свiтi...
Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне. Iван сам
так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмi з
Юрою-мольфаром, прилюдно цiлувалась i обiймалася з ним, не криючись
навiть, що має любаса. Хiба вона перша! Вiдколи свiт свiтом, не бувало
того, щоб тiльки одного триматись.
Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Iван, але приймав усе байдуже.
Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Iван сидiв i сох,
втрачаючи силу. Вiн сам дивувався тiй змiнi. Що сталося з ним? Сили
покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя
втратило смак. Навiть маржинка не давала колишньої втiхи. Чи йому
пороблено що, чи хто урiк? Не мав до Палагни жалю, навiть кривди не чув у
серцi, хоч бився за неї з Юром.
Не з злостi, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його
побратим, що заступивсь за Iвана, може б, нiчого не було.
Бо, стрiвшись раз в корчмi, Семен вдарив Юру в лице.
- А ти, лайдаку якийсь, тобi що до Палагни, не маєш своєї жони?
Тодi Iвановi соромно стало. Вiн скочив до Юри:
- Пазь своєї Гафiї, а моєї не руш! - I затряс барткою в Юри перед
лицем.
- Ти купив її на торзi? - спалахнув Юра.
Його бартка так само мигтiла перед очима в Iвана.
- Потеруха б тя стерла!..
- Опришку єден!..
- На, маєш.
-Iван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг
рубанути Iвана мiж очi i об'юшив його аж до Грудей. Послiпли обоє од хвилi
гарячої кровi, що заливала їм очi, а все ж кресали бартку об бартку, усе
гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, отi червонi
маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалiчену руку, але
щасливим вдаром раптом зламав надвоє Iванову бартку. Iван зiгнувся,
чекаючи смертi, та Юра вгамував свою лють на бiгу i гарним, величним рухом
одкинув набiк свiй топiрець.
- На безоружного з бартков не йду!..
Тодi вони взялись за барки.
їх ледве розборонили.
Ну, що ж. Iван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пiшов
межи вiвцi. Там знайшов свiй спочинок й розраду.
Однак бiйка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не
трималася хати, так само марнiв Iван. Його шкура зчорнiла та облiпила
костi, очi запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання i
неспокiй. Вiн навiть втратив охоту до їжi.
"Не iнакше, як мольфарова справа,- гiрко думав Iван,- наважився на
життя, хоче з свiту мя звести та й сушить..."
Вiн ходив до ворожки, та одвертала,- не помогло: вiдай, мольфар
сильнiший.
Iван навiть упевнився у тiм. Проходячи якось повз хату Юри, вiн почув
голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.
Притиснувши серце рукою, Iван приклав вухо до брасi ми. Не помилився.
Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двiр, Iван тихо посувався
попiд баркан. Нарештi йому удалось знайти якусь дiрку у барканi, i вiн
побачив Палагну i мольфара. Юра. зiгнувшись, тримав перед Палагною глиняну
ляльку i тикав пальцями в неї од нiг до голови.
- Б'ю кiлок тут,- шептав зловiсно,- i сохнуть руки та й ноги. В живiт -
карається на живiт; не годен їсти...
- А єкби у голову вбив? - питала цiкаво Палагна.
- Тодi гине в той мах...
Се ж вони на нього змовлялись!..
Свiдомiсть того туманом шибнула до голови Iвана. От скочить через
баркан i забити обох на мiсцi. Iван стиснув рукою бартку, змiряв очима
баркан, але раптом зiв'яв. Знесилля й байдужнiсть знову обняли все його
тiло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Вiн змерз одразу,
безсило опустив бартку i посунувся далi. Iшов спустiлий, не чуючи землi
пiд ногами, згубивши стежку. Червонi круги лiтали перед його очима та
розпливались по горах.
Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на гори,
спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що сидить над
рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у нього, ся кров зелена зелених
гiр, а вiн вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарештi в його стомленiм
мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела колись Марiчка.
Тут її взяла вода. Тодi вже згадки самi почали зринати одна по однiй,
наливати порожнi груди. Вiн знов бачив Марiчку, її миле обличчя, її просту
i щиру ласкавiсть, чув її голос, її спiванки... "Iзгадай мнi, мiй
миленький, два рази на днину, а я тебе iзгадаю сiм раз на годину..." I от
тепер нiчого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може нiколи
вернутись на рiцi пiна, що спливла за водою. Колись Марiчка, а тепер
вiн... Вже його зiрка ледве тримається в небi, готова скотитись. Бо що
наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... нетривке й дочасне.
Сонце сховалось за гори, в тихих вечiрнiх тiнях закурились гуцульськi
хати. Синiй дим вився крiзь шпари дахiвок, густо окутував хати, що
розцвiтались на зеленi гiр, як великi блакитнi квiтки.
Тусок обiймав серце Iвана, душа банувала за чимсь кращим, хоч
невiдомим, тяглася в iншi, кращi свiти, де можна б спочити.
А коли надiйшла нiч i чорнi гори блимнули свiтлом самотнiх осель, як
потвори злим оком, Iван почув, що сили ворожi сильнiшi за нього, що вiн
вже полiг у боротьбi.

* * *

Iван прокинувсь.
- Вставай,-будила його Марiчка.-- Вставай i ходiм.
Вiн глянув на таї i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка нарештi
прийшла.
Пiдвiвся i вийшов з нею.
Вони мовчки здiймалися вгору, i, хоч була вже нiч, Iван виразно бачив
при свiтлi зiрок її обличчя. Перелiзли вориння, що оддiляло царинку од
лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.
- Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка.
- За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йдуть.
Йому було так добре з нею.
- Чи пам'ятаєш, серце Iванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi
йграв, а я закладала свої руки тобi за шию та й цiлувала кучерики любi?
- Ой пам'ятаю, Марiчко, й повiк не забуду...
Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим знає,
що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку
вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у неї, де видно серце, утробу
i все, як се у нявки буває. На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби
йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло її тiла.
- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тодi,
пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров...
- Ти побiгла потому, я кинув твої уплiтки в воду, а ти дала менi
цукерок...
- Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки добродушно простягали над
ними свої мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi
замкнута тиша, i тiльки в долинах розбивалася шумом пiниста сваволя
потокiв.
- Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у
папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й
дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..
- Ха-ха!
- Iгiй!.. Безвстиднику єден...
Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.
- Ха-ха! - смiявся Iван.
- Ха-ха! - смiялися обоє, притулившись до себе. Вона нагадала йому всi
їхнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки, страхи i
втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi грiли їм
серце.
- Чому так довго не вертав з полонини, Iванку? Що там робив-есь?
Iвана кортiло їй розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши
голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його двоїлась. Чув,
що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший
веде його у безвiстi, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було,
вiн йшов за її смiхом, за її щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий
й щасливий, яким був колись.
Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар -
все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було.
Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах,
таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та
спливав у долину шумом потокiв.
- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не
їла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв'яв... Поки ми ся та й
любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов'яли...
- Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й
довiку укупi будем...
- Довiку? Ха-ха...
Iван здригнувся i став. Сухий зловiсний смiх рiзнув йому по серцi.
Неймовiрно озирнувся на неї.
- Смiєшся, Марiчко?
- Що ти, Iванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже пристав? Тобi
трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..
Вона благала - i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з
одним бажанням - йти так, щоб не лишитись позаду i не побачить, що у
Марiчки замiсть одежi, замiсть спини... Е, що там... не хотiв думать.
Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного йшов
на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та гнiздились поганi гриби -
гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi корнi
смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухої глицi.
Вони йшли далi й далi, забирались в холодний i непривiтний глиб
верховинних лiсiв.
Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче замкнули поза
собою чорнiсть глибокої ночi.
Враз Марiчка здригнулась i стала. Витягла шию i наслухала. Iван
помiтив, як тривога слизнула по обличчi у неї, звела її брови. Що сталось?
Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на
знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно, що
Iван не встиг спам'ятатись.
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи па мiсцi,
сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли її довго не було, вiн
стиха покликав:
- Марiчко!..
М'яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.
Iван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не звав, в який бiк iти, бо
не помiтив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лiсi або
зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь i буде знати,
куди вернутись.
Iван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiшав трохи пiдсподом
i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих
смерек i залюднили полянку.
Iван сiв на пеньок i обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими
пнями, колючою сiткою гострих вершкiв, мiж якими вилась дика малина.
Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисала додолу, як руда борода.
Сум знову обняв Iвана. Вiн знову був сам. Марiчка не йшла. Закурив
люльку i вдивлявся в погонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж
врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чує її ходу i трiск
пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона... Хотiв встати i пiти їй назустрiч,
але не встиг.
Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.
Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало
круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав
на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана.
Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий
дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i
роздере.
Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Iвана:
- Куди побiгла?
- Хто?
- Нявка.
"Се вiн про Марiчку,- з ляком подумав Iван, i серце сильно закалатало
йому в грудях: - Ось чого вона зникла!.."
- Не знаю... Не видiв,- байдужно обiзвався Iван i запросив чугайстра:
- Сiдайте.
Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг до вогню
ноги.
Обоє мовчали. Лiсовий чоловiк грiвсь коло ватри та розтирав собi
круглий живiт, а Iван думав уперто, яким би чином довше затримать
чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.
Але чугайстир сам допомiг.
Пiдморгнув до Iвана лукавим оком i обiзвався:
- Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?
- А чому б нi? - радо пiднявся Iван.
Докинув у ватру смерiччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на
собi i став до танцю.
Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.
- Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в
легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн
прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi,
як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались i розгинались,
як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував вище,
присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням i оддувався, неначе
ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг очей, стiкав струмочком од
чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у нього, як у коняки, а
чугайстир вже розiйшовся:
- Гайдук раз! Ще такий! - кричав на Iвана i бив п'ятами в землю.
- Ще кривий!.. Ще слiпий!..-пiддавав жару Iван. - Го-го! Як танцювати,
то танцювати.
- Най буде так! - плескав в долонi чугайстир, i присiдав до землi, i
крутився круг себе.
- Ха-ха-ха! - хльоскав себе по стегнах Iван.
Хiба вiн не годен вже танцювати?
Ватра розгорялась веселим вогнем i оддiляла од танцюючих тiнi, що
корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба руку, всю в брудних
нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно трусив волохатим
тiлом на мiсцi.
- Може, вже буде? - сапав чугайстир.
- Е, нi... ще трошки.
Iван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був увесь мокрий, ноги болiли у
нього, а груди ледве ловили вiддих.
- Я ще заграю до танцю,- бадьорив вiн чугайстра й сягнув по флояру за
черес.- Ти ще такої не чув, небоже...
Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: "Є мої кози!.. Є мої
кози!.." - i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п'яти,
заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.
Тепер Марiчка могла бути спокiйна.
"Тiкай, Марiчко... не бiйся, душко... твiй ворог танцює",- спiвала
флояра.
Шерсть прилипла до тiла чугайстра, наче вiн тiльки що вилiз з води,
слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь блищав при
вогнi, а Iван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi
i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли...
Нарештi чугайстир знемiгся.
- Буде, не можу...
Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi. Iван звалився на землю
рядом з чугайстром. I так дихали разом.
Врештi чугайстир стиха хихикнув:
- Ну й вимахавсь нинi я файно...
Пом'яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся
й почав прощатись.
- Дякувать красно за танець...
- Iдiть здоровi.
- Май ся гаразд...
Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.
Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча ватра клiпала в пiтьмi
одиноким червоним оком.
Але де була Марiчка?
Iван мав ще багато їй розказати. Вiн чув потребу оповiсти їй цiле своє
життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед
ворогiв, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може,
налiво? Йому здалося, що вiн бачив її востаннє з лiвого боку.
Iван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу,
що трудно було пролазить мiж їх шершавими пнями. Сухi нижнi гiллячки
кололи йому лице. Але вiн йшов. Брiв у густiй пiтьмi, спотикався i
натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його
кличе. Ставав, затаївши у грудях вiддих, i прислухався. Але лiс наливала
така глибока тиша, що шелестiння сухих гiллячок, об якi терся плечем,
здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лiсi.
Iван йшов далi, простягнувши наперед руки, неначе слiпець, який ловить
руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:
- Iва!..
Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море смерекової
глицi.
Значить, Марiчка була не тут.
Треба було вертатись назад. Iван поспiшавсь, стукавсь колiньми в
смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на хвою.
Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк її за собою та
розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд
його ногами почала спускатись в долину. Великi камiння перетинали йому
дорогу. Вiн їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькiм мху,
спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.
I знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький поклик,
заглушений лiсом:
- Iва-а!..
Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки, але не смiв, щоб не почув
чугайстир.
Тепер вже звав, де має її шукати. Податись управо i спуститися вниз.
Але тут було iще крутiше, i здавалося дивним, як могла злiзти звiдси
Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Iвана, з глухим гарчанням
спадаючи в чорну глибiнь. Але вiн, зручний i звиклий до гiр, умiв
спинитись на краю кручi i знов обережно шукав пiдпори для нiг. Дедалi
ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi
i повис на руках. Не знав, що там пiд ним, але чув холод i зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
- Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик
кохання i муки.
- Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве
ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до
гострої скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий
голос:
- Iва-а!..
- Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила
за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його
життя...
Другої днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.

* * *

Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.
Бо смерть тут має свiй голос, яким промовляє до самотнiх кичер. Били
копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з
леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди на пiзнi вогнi.
Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi - на перевiз
душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних
хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих
обличчях. Драглiли вола багатих газдинь, тихо сяли старечi очi перед
повагою смертi, мудрий спокiй єднав життя i смерть, i грубi запрацьованi
руки важко лежали у всiх на колiнах.
Палагна поправляла полотно на мерцевi, а її пальцi 20 чули холод
мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по свiчках,
пiдiймав з грудей до горла жалiсть.
Трембiти плакали пiд вiкном.
Жовте лице Iвана спокiйно лежало на полотнi, замкнувши у собi щось
тiльки йому вiдоме, а праве око лукаво дивилось з-пiд пiднятого трохи
повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в яких горiла
свiчка.
В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще не смiла вилетiть з
хати. Палагна зверталась до неї, до тої ЗО самотньої душеньки мужа, що
сиротливо тулилась до нерухомого тiла.
- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолi на
моїх пучках? А в котру онь дорiжку вибираєшся, мужу, вiдки виглядати маю
тебе? - голосила Палагна, i грубий голос її переривався в жалiбних нотах.
- Файно голосить...- кивали головами старi сусiдки i чули одвiтнi
зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.
- Ми разом пастушили в полонинi... Раз якось паслисьмо вiвцi, та й
звiяв студений вiтер, гейби взимi... Така вiхола крутить, що свiтку не
видно, а вiн, небiжчик... - оповiдав Єазда сусiдам. А в сусiдiв уста
ворушились од своїх згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену
8 ТIЛОМ.
- Ти пiшов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер Єаздувати, з
ким буду худiбчину доглядати?..- питала чоловiкову душу Палагна.
В одчиненi дверi, просто з темної ночi, вступали у хату все новi гостi.
Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в Iвана, i
посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.
Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блiдий
поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись з нудним запахом
воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.
Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мiшалось з
диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило
мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та табiвках. А хата усе
сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.
Тiло рушало. Бiластi плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помiтною
тiнню.
- Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив... - жалiлась Палагна.- Не
буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти...
А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи їй жалю.
Чи не багато вже суму мала бiдна душа?
Така думка, видимо, таїлась пiд вагою гнiтучого смутку, бо од порога
починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом
ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. I ось раптом
високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн,
наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.
- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! - басив зсередини молодий голос,
i в одповiдь йому покотився придушений смiх:
- Ха-ха! Носатий!..
- Не хочу.
Починалась забава.
Тi, що сидiли ближче до дверей, повернулись спиною до тiла, готовi
приєднатись до гри. Весела усмiшка розтягнула їм лиця, перед хвилею
скупленi в смутку, а заєць переходив все далi i далi, захоплював ширше i
ширше коло i вже добирався аж до мерця.
- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.
Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєнi думки його
ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
- А на ким висиш?
- На Анничцi чорнявiй.
Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали її з
тiсної юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
- Йди, дiвонько, йди...
I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть
смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись,
байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.
Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумної трембiти,
що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.
Палагна не голосила бiльше. Вже було пiзно i треба було прийняти
гостей.
Веселiсть все розпалялась. Робилось душно, люди прiли у кептарах,
дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже
псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали свої
пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i моргали
на челядь.
Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр'ї вогонь i справляли
коло нього веселi грища. В сiнях згасили свiтло, дiвки дико пищали, а
парубки душились од смiху. Забава трясла стiнами хати та била хвилями
зойку в спокiйне ложе мерця.
Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.
Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив їх сивим
волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилi пеньки зубiв. Вони
помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтiли.
Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жiночий вереск роздирав вуха,
гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.
- Ха-ха!.. Ха-ха!..- котилось од покутi до порога, i цiлi ряди людей
згинались од смiху удвоє, придушивши руками живiт.
Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом
згукiв.
- Що має молоти? - завзято вигукував мельник.
- Маємо кукурудзу...- пхались до нього дiвки, i сварились мiж собою
жиди, прилiпивши довгi бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з лускотом в спини
направо й налiво. Вiд нього тiкали, серед реготу й крику, перекидаючи
стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi пiд вагою
молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе
ще грала загадкова усмiшка смертi.
На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на
перевiз.
Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.

Жовтень 1911, Чернiгiв

1 Безлiснiй горi.
2 Штани.
3 Ц а р и н к а - обгороджений сiнокiс близько од оселi.
4 Смереки, рiд наших ялинок.
5 О с т р и в а - суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.
6 Худоба.
7 Диких верхах гiр.
8 Лiсовi ягоди.
9 Ватравогнище.
10 Довга на сажень сурма з дерева i з кори.
11 Суточки - обгороджена гiрська стежка.
12 Жiнота.
13 Негода, дощi.
14 Гiрська стежка.
15 Огорожа з дерев'яних лат.
16 Повiтка на сiно.
17 Дерев'яний намет, в якому живуть вiвчарi та роблять сир (будз,
бриндзю).
18 Дерев'яна посудина.
19 Коров'ячий пастух.
20 Струнка - намет для доїння овець.
21 Козар - козячий пастух.
22 Полицi пiд дахом.
23 Сироватка.
24 Туман.
25 Картопля.
26 Г а б а - хвиля.
27 Г о ц - водопад.
28 К а ш i ц а - дерев'яна обшивка берегiв.
29 На роботах у лiсi.