…на лице i шепче до вуха: спи... Вiвцi тануть перед
очима... от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави, як
зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi... Iван знає,
що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею!
Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком...
I раптом дике передсмертне ревiння корови викидав його зi сну. Що? Де?
Бонгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так i застиг. Рудий бугай
вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на
той крик, високо скаче i рве ногами траву. Рiже ногами повiтря. Бовгар
стрепенувся i поспiшав за ним до лiсу. Бахнув у лiсi стрiл.
Бах-бах-бах...- загримiли з рушниць верхи. Бах-бах-бах...- озвались
дальшi, i все нiмiв. Тиша.
"Певно, "вуйко" зарiзав корову",- дума Iван i пильнiше оглядає свою
отару.
- Птруа-птруа...- Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся з землi
на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхiв, яке
бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не знати, чи
день стоїть, чи минає...
Раптом до вуха долiтав давно жданий поклик трембiти. Вiн приносить од
стаї запах кулешi та диму i довгим мелодiйним тремтiнням оповiдав, що
кошари чекають на вiвцi...
- Гiсь-гiсь...- Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим потоком
в долину, трясучи вим'ям, обважнiлим од молока...
* * *
Вже третю добу сiв на полонинi дрiбний мачкатий дощик. Закурились
верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве ходили,
важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях стала холодна й цупка.
Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi(20) пiд час доїння.
Iван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дiйницю. Бiля
нього - чорний пелехатий козар(21), що за кожним словом клене, а там ще
вiвчарi. Нетерплячi дроб'єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у
струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не
йде... Лиш по однiй...
- Рист! - сердито кидає ззаду гонiнник в овечий лемент та хльоска
мокрим прутом.- Рист! Рист!..- пiдбадьорюють вiвчарi та одхиляють колiна
од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця.- А! Бодай бис...- клене козар i не
кiнчає: ану скажеш в таку годину!
Навиклим рухом Iван хапа вiвцю за хребет i тягне до себе задом понад
широку дiйницю. Покiрно стоїть вiвця, невигiдно розчепiривши ноги, гака
дурна, i слуха, як дзюрить з неї молоко у дiйницю.- Рист! - хльоска ззаду
гонiнник.- Рист! Рист! - покликують i собi вiвчарi. Здоєнi вiвцi, немов
стуманiлi, падають в загородi на камiнь, кладуть голову на лапки i
кривлять голi старечi губи.- Рист! Рист!..- Iвановi руки безперестанку
мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко,
що пахне лоєм i пiдiймає з дiйницi масну солодку пару. - Рист! Рист! -
Вскакують вiвцi як очманiлi, розчепiрюють над дiйницями ноги, i десять
вiвчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i той
бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко
дзюрить в дiйницю та затiкає теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!..
Козар смiється очима до своїх кiз. Вони не те, що овечки, в них гостре
серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а твердо стоять на тоненьких
ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться в мряку, наче крiзь неї щось
бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки...
* * *
Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може, там десь в глибоких долинах,
звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але у се
вiриться мало. Тут, в полониш, де небо накриває безлюднi простори, що
живуть в самотинi тiльки для себе, вiкує тиша.
Лиш в стаї трiщить невгасимий погонь i все висилає синiй дим свiй на
мандри. Здоєне молоко важко спочиває в дерев'янiй посудi, над ним схилився
ватаг. Вiн вже його заправив. З подри(22), де сохнуть великi круглi
боханцi будзу, повiває на ватага вiтер, але не може прогнати зi стаї
запаху вугля, сиру i овечої вовни. Бо тим самим пахне i ватаг. Новi
бербеницi й барильця нiмують в кутку, хоч тiльки запукай до них - i
обiзветься голос, що там жиє. Холодна жентиця(23) свiтить з коновки
зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все
воно - чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, берберицi й жентиця,- все
воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука.
Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi ватаг вийма з-за череса
цiлий жмуток дерев'яних колодок i починав читати. Там закарбовано все, в
тiй дерев'янiй книзi, хто скiльки має овець i що кому належить. Турбота
зсува йому брови, а вiн уперто чита: "Мосiйчук має штирнадцять дроб'ет, а
му належит..."
За стiнкою стаї спузар виводить:
Питається у баранця
Круторiжка вiвця:
Ци ти вробиш, баранчику,
Зеленого сiнця?
- Розспiвався! - сердиться ватаг i наново перелiчує карби.
Не знаєш ти, круторiжко,
Яка буде зима,
Ци ти вийдеш, ци не вийдеш
З полонинки жива, -
докiнчує спузар у сiнях i входить в стаю.
Закопчений, чорний, згинається над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього.
Вогонь потрiскує стиха.
Молоко в путинi жовкне i гусне. Ватаг схилився над ним скуплений,
навiть суворий. Розщiбає поволi рукава i по сам лiкоть занурює в нього
свої голi, зарослi волоссям руки. I так застигає над молоком...
Тепер має бути тихо у стаї, дверi замкненi, i навiть спузар не смiє
кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все
наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi затаїли у собi голос, притаїлись
будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве диха, i
навiть дим соромливо тiкає в вiкно. Тiльки по легкому руховi жил на
ватагових руках помiтно, що насподi в посудi одбувається щось. Руки
оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють
лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом з дна
посуди, з-пiд молока, пiдiймається кругле сирове тiло, що якимсь чудом
родилось. Воно росте, обертає плескатi боки, купається в бiлiй купелi,
само бiле i нiжне, i коли ватаг його виймає, зеленi родовi води дзвiнко
стiкають в посуду...
Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть. Славний родився
будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям...
Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри, ватра з радостi лиже
чорний котел, в якому сироватка Єуля коломийки, i серед диму й вогню
блищать в спузаря зуби...
А коли сонце заходить, ватаг виносить зi стаї трембiту i трубить
побiдно на всi пустиннi гори, що день скiнчився миром, що будз йому
вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко...
* * *
За своє лiтування у полонинi зазнав Iван немало пригод. Раз вiн побачив
дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до стаї, коли ненароком озирнувся на
близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий i сивий,
як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока смерека. I
ось та смерека закурилась i почала рости. Росте та й росте - i ось
виступив з неї якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий, i гукнув
назад себе у лiс. I зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що вийде
новий, то роги у нього все кращi та веселiшi. Гуртом вибiгли серни,
потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються
серни, то ведмiдь їх заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий пасе -
ще й погейкує на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а то стадо як пирсне,
так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пiтнiє, а потому щезне
усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим, але тi дивувалися: "Де?
Сама лиш мряка".
За два тижнi "великий" - так вiвчарi пошепки називали ведмедя - зарiзав
ще п'ять корiв.
Часто негура(24) заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй, як
молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.- Г-ей! - кликав Iван
перед себе.- Г-ей! - вiдзивалось глухо на його поклик, як з-пiд води, а
звiдки, де був той, що кричав,- невiдомо. Вiвцi сивим туманом котились
попiд ногами, а далi пропадали й вони. Iван йшов безпомiчний, простягти
руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: - Гей!..- Де
ти? - обзивалось вже ззаду - i Iван мусив ставати. Стояв безпорадний,
згублений у липкому туманi, i коли прикладав до уст трембiту, щоб
обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а здушений голос
її, тут же на мiсцi, падав йому пiд ноги. Так вони розгубили кiлька
овечок.
"Вуйко" роздер ще двi корови, але то було востаннє: добирався вночi до
стаї та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на неї
брешуть собаки.
Часом била на полонинi плова. Святий Iлля воювавсь з тими - цур їм та
пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi - свят єси господи! - що
лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним
разом зiв'єся туди-сюди - та й шусть пiд камiнь... Вiн, щез би, глумиться
боговi, пiдставляє, свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й
змокне до нитки...
У петрiвку упали зими - i то такi тяжкiї, що три днi не сходив снiг.
Тодi розчахнулось багато овечок...
Зрiдка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:
- Що чути селом?
I, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки люди вробили
сiна, що буришки(25) нема, кукурудзи рiденькi, а Мочарникова Iлена
померла.
Потому всi разом пили за здоров'я маржинки, гостi набирали у бербеницi
бриндзи та в мирностi знову спускались в долини.
Вечорами бiля стаї палали вогнi. Вiвчарi скидали з себе одежу та
трусили над ними вошi або, зiбравшись докупи, зголоднiлi за лiто без
"челядини", вели безконечнi маснi розмови. Їх регiт покривав навiть соннi
зiтхання худоби.
Iван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди спiвучого i
говiркого.
- Мико!.. Ходи д'менi, браччiку!..
- Почекай, браччiку Йва, я зараз! - гукав од стаї спузар, i вже звiдти
долiтала до Iвана його спiванка:
Чорногора хлiб не родить,
Не родить пшеницю,
Викохує вiвчарикiв,
Сирок i жентицю...
Микола був сиротою i вирiс у полонинi. "Плекали мя вiвцi",- говорив вiн
про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики.
Упоравшись, лягав спузар бiля Iвана, весь чорний, пересичений димом, й
блищав молодими зубами при вогнi ватри. Iван присувався ближче до нього,
ловив Миколу за шию й прохав:
- Оповiж, браччiку, казку якус, ти їх багато знаєш...
З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка.
В долинах дрiмали гори.
- Вiдай, ростут,- кидав наче до себе Iван.
- Хто?
- Гори.
- Перше росли, тепер перестали...
Микола мовкне, але потiм додає стиха:
- З первовiку не було гiр, лише вода... Така вода, гейби море без
берегiв. Та й бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що на водi крутиться
шум. "Хто ти є?" - запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не
можу". А то був арiдник. Бог про него не знав, бо вiн був, як бог, з
первовiку. Дав бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба побратими.
От вкучилось їм все по водi ходити, схотiв бог землю зробити, а як дiстати
з дна моря глини - не знає, бо бог все знав на свiтi, лише нiчого не вмiв
зробити. А арiдник мав силу до всього - та й каже: "Я бих туди пронир".-
"Пронри". От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини, а решту сховав до
рота для себе. Узяв бог глину, розсiяв. "Бiльше нема?" - (.Нема".
Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в ротi у
сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому
дихати вже, очi на лоба лiзуть. "Плюй!" - радить бог. Зачав вiн плювати,
та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба
доходять. Вони б i небо пробили, коли б бог не закляв. Вiдтодi перестали
гори рости...
Дивно Iвановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив їх злий.
- Кажи, браччiку, далi,- просить Iван, а Микола знов починав:
- Арiдник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як що
хотiв мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арiдник
вiвцi, зробив си скрипку i грав, а вiвцi пасуться. Побачив бог та й вкрав
тото в него, i вже обоє пастушат. Що є на свiтi - мудрощi, штудерацiя
всяка,- то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш в - вiз, кiнь, музика,
млин або хата,- все вигадав вiн... А бог лиш крав та давав людям.
Таке-то...
Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру. Прийшов бог до
ватри i дивиться на вогонь. А той вже знав, чого вiн. "Все ти, каже, у
мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арiдник, а бог кладе вже ватру.
Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої
слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi
курить...
Довго Микола оповiдає, а коли ненароком згадає чорта, Iван хрестить
груди пiд кептарем. Микола ж тодi плює, аби нечистий не мав над ним
сили...
* * *
Занедужав Микола - i Iван замiсть нього пильнує ватри. Проти вогню, на
лавi, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокiйно хвилюють тiнi од
бербениць, постогнує хорий. В чорнiм котлi кипить вода, дим збивається
вгорi, пiд дах, i вилiтає крiзь Єонти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi
дим з силою буха та гризе очi, але то добре, бо не можна заснути. А сон
налягає. Щоб одiгнати його, Iван встромлює очi в живий вогонь. Вiн мусить
сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не
вберiг! Весела грань смiється до Iвана з-пiд важкого накладу i раптом
чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються у царинки, у
смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида в полiг
граблi i простягає до нього руки. I у ту мить, коли Iван ось-ось мав
почути м'яке тiло Марiчки на своїх грудях, з лiсу виходить з риком
ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. "Ху, пек
тi та цур!.. Невже заснув?" Жар з ватри клiпає оком, ватаг хропе, а пiд
чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола.
Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв?
Iван виходить з стаї.
Тиша i холод обiймають його. Десь в загородах диха худiбка, збились
вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Iвана,
витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг. Чорнi гори залляли
долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що чують навiть
дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де
випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось є в свiтi, опрiч сих двох
полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як дрiбна цятка,
чорнiє пастух.
А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може. зсунулись гори,
роздушили усе живуще i лиш одно Iванове серце глухо калата пiд кептарем у
безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв, почина ссать йому
серце. Щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужний
спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає
неспокiй-i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком кида
собою у полонину, щоб серед Євалту вiвчарок дико ревучим клубком зламати
тишу, розбити нiч на скалки, як камiнь шибку. Ов-ов-во!..- одзиваються
збудженi гори... Га-га-га...- повторяють в тривозi далекi верхи, i знову
зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Iвана зуби та
махають хвостами.
Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого
хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали
його заливати та хвилюватись перед очима. I раптом почув вiн тихе:
"Iва-а!" Хтось його кликав. О! Знову: "Iва-а!.."
Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i
кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Серце калата в Iванових
грудях, але вiн вагається ще. Куди iти? I знову, утретє, долiтає до нього
звiдкись: "Iва-а!.." Марiчка... вона... напевно... Вiн бiжить навпростець,
без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiчає лиш прiрву, кудою не можна
нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню.
Тодi йому робиться ясно: се його кличе лiсна. I, хрестячи груди та
озираючись лячно, вiн повертає до стаї.
Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, крає її навхрест,
i скоро запашна пара мiшається з запахом диму. Ватаг потягається вже...
почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка?
Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в полонину. Холоднi
роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось, i зблiдли зорi. Iван
виходить на верх - i раптом холоне. Де вiн? Що з ним? Куди дiлися гори?
Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина пливе самотою в
безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха,
чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з моря весь
сивий верх, з якого стiкає вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали на
морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiлої пiни. Свiт наче наново
родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило
на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний голос
трембiти i будить зi сну полонину.
* * *
Так лiтував Iван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла маржинка
назад в долини, розiбрана хазяями, одтрембiтали своє трембiти, лежать
здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились
тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь
полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути. А коли i їх
вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по стаї й
по загородах, чи не лишилось чого для неї.
* * *
Надаремне Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За
день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподiвано заскочила
повiнь, лютi габи(26) збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц(27) i
понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як
крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати.
Iван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про їхнє кохання й
сховали Марiчку.
А коли зо всiх бокiв чув лиш те саме, рiшив шукати тiла. Мусило ж
прибитись десь до кашiци(28), десь люди мали його спiймати. Пiшов вздовж
рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до її вiчного шуму, до киплячої лютi.
В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок, але вiн
не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була, а якийсь мокрий лантух,
синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi...
Великий жаль вхопив Iвана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi у
крутiж: "На, жери i мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори,
далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в
себе останнє дихання його Марiчки. Блукав по лiсi, помiж камiнням, в
заломах, як ведмiдь, що зализує рани, i навiть голод не мiг прогнати його
в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим живився. Потому
щез. Люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, а дiвчата склали
спiванки про їхнє кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не
було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнiлий, багато
старший од своїх лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському
боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було Єаздувати.
Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала до
загороди вiвцi й корови, Iван був задоволений навiть. Його Палагна була з
багацького роду, фудульна, здорова дiвка, з грубим голосом й воластою
шиєю. Правда, вона любила пишне лудiння, i немало десь пiде грошей на
шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що
блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили
та рули по випасах в лiсi,- вiн не журився.
Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства - не па те
гуцул жиє на свiтi,саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як
дитина для мами - та кою була для нього худiбка. Весь час, всi думки
займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не
зурочив, щоб вiвцi щасливо котились, а корови уположались. Скрiзь, од
усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра
i од вiдьом, якi всякими способами потягали манну з коров та потинали
худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити, збирати помiчне
зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра Єаздиня, i свої
вiчнi турботи вiн дiлив з нею.
- Ну i сусiди дав нам пан-бiг! - жалiлась вона чоловiковi.- Вiйшла давi
в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долонi: "їй! Якi вони
файнi!" На, маєш, гадаю собi. Не встигла та за порiг, а двоє ягнєт
закрутилось на мiсцi - та й вже по них... Iгiй на тебе, вiдьмо...
- А я йду сночi,- оповiдав Iван,- повз її хату та й дивлюся - кочеється
шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться так, наче зiрниця. Став я й
дивлюся, а воно по царинцi, через вориннє та й просто в Химинi дверi...
Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачi, може б, ними
вiдьму iмив, а так пропало...
З другого боку, на найближчiм горбi, сусiдив Юра. Про нього люди
казали, що вiн богує. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i
мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя,
здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усi.
Траплялось, що i Iван звертався до нього, але за кожним разом,
стрiчаючи погляд чорних пекучих очей моль-фара, спльовував непомiтно:
"Сiль тобi в оцi!.."
Проте найгiрше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така
привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала по загородах
сусiдських. Не раз Iван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.
Ряба корова на очах худла i все менше та менше давала подою. Палагна
знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька разiв
на вечiр бiгала до коров, вставала навiть вночi. Раз наробила такого
крику, що Iван бiг в загороду як навiжений i мусив одганяти од порога
велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а
з-за вориння скрипiв вже голосок Химин:
- Добрий вам вечiр, сусiдоньки краснi... хе-хе...
Безвстидна!
Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у
полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами
прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до
чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у
неї чотири кiлки, неначе дiйки,- i надоїть повну дiйницю.
Скiльки клопоту було в Iвава! Вiн не мав навiть коли спам'ятатись.
Газдiвство потребувало вiчної працi, життя маржини так тiсно в'язалось з
його власним життям, що витiсняло всякi iншi думки. Але часами,
несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в
копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього давно
забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав.
Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень робити i тiльки в
свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням, сердито дорiкала за його
примхи. Але вiн гнiвавсь:
- Заткнися. Пазь лиш своє i дай менi спокiй...
Вiн сам сердивсь на себе: "Нащо воно?" - i винувато йшов до худоби.
Приносив їй хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього
його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю
лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух
молочного вим'я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i
рiвновагу.
В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих. Вони
знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним беканням терлись
до його нiг. Вiн запускав пальцi в пухнату вовну або з батькiвським
почуттям брав на руки ягня - i дух полонини вiяв тодi над ним та О кликав
у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi.
У сьому була Iванова радiсть.
Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Вiн
Єазда, вона Єаздиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка- чого ж
ще бiльше? На добрiм хазяйствi Палагна набралась тiла, стала повна й
червона, курила люльку, як Iванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на
воластiй шиї блищало у неї стiльки намиста, що челядь з заздрощiв аж
розсiдалась. Вони їздили разом до мiста або на храм. Палагна сама сiдлала
свого коня i закладала червоний постiл в стремено так гордо, неначе всi
гори належали тiльки до неї. На храмах були люди та далекi роди, пiнилось
пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр, Iван обiймав
молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки - ото диво яке! - i вдоволенi, що
набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.
До них теж приїздили чеснi Єазди в гостину.
- Слава Iсусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi?
- Гаразд, як ви?..
Засiдали за мережаний стiл. тяжкi в своїм овечiм убраннi, i споживали
вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.
Так йшло життя.
Для працi - буднi, для ворожiння - свято.
На святий вечiр Iван був завжди в дивнiм настрої. Наче переповнений
чимсь таємничим й священним, вiн все робив поважно, неначе службу божу
служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд
столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав
конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати
звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того
ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти
за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi,
сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се
було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед
якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в
другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi,
прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним
мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю скуту зимою
безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорнокнижникiв,
мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав
бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки,
на вечерю святу,- але вони не були ласкавi i нiхто не приходив, хоч Iван
спрошував тричi. Тодi вiн заклинав їх, щоб не з'являлись нiколи,- i легко
зiтхав.
Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав втомившись, тихо дрiмаючи
жаром, страви спочивали на сiнi, рiздвяна мирнiсть спливала з темних
куткiв, голод тягнув до їжi, але вони ще не смiли сiсти за стiл. Палагна
поглядала на чоловiка - i в згодi вони разом згинали колiна, благаючи
бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що їх нiхто не знає, що пропадом
пропадають, бутанами побитi(29), дорогами покалiченi, водами потопленi.
Нiхто за них не згадає, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згадає, дорогою
йдучи, а вони, бiднi душi, гiрко пробувають у пеклi, чекаючи вечора
святого...
I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче,
схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидиме сiдають на лави.
- Продуй перше, нiж маєш сiсти! - вимагала вiд Iвана Палагна.
Але вiн знав i без неї. Старанно продмухував мiсце на лавi, щоб не
привалить яку душу, i засiдав до вечерi...
На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небi
ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий бог йшов босонiж по пухкому
снiгу i тихо одхиляв дверi кошари.
Прокинувшись вночi, Iван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний голос
питає маржинку: "Ци ти, худiбка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе
Єазда?" Радiсно блеяли вiвцi, веселим риком обзивались корови - Єазда
доглядає їх добре, сумлiнно, поїть, годує i навiть нинi вичесав шерсть.
Тепер пан-бiг напевно обдарує його новим приплодом.
I бог давав приплiд. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови
щасливо уположались.
Палагна вiчно заклопотана була своїм ворожiнням. Палила помiж маржиною
ватру, аби вона була свiтуча, красна, як боже свiтло, аби до неї не мав
приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як
корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла
до неї:
- Ти меш годувати мене i мого Єазду, а я тебе буду шанувати, щоб ти
легко спала, щобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала, де ти
ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк...
Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два
джерельця у горах в один потiк.
* * *
Завтра велике свято. Теплий Юрiй одбира од холодного Дмитра ключi
свiтовi, щоб править землею. Повнi води, на яких плава земля, пiднесуть її
вище до сонця, Юрiй закосичить лiси i царинки, вiвця ме обростати у вовну,
як лiтом земля травою, а сiнокоси спiчнуть од худiбки, заростаючи велико
зелом. Завтра - весна, день радостi й сонця, а вже сьогоднi гори цвiтуть
вогнями i синiй дим загортає смереки прозорим серпанком А коли сонце
знизилось, одцвiли ватри i дими одлетiли у небо, радiсним риком обiзвалась
худоба, перегнана через жар, аби була остра у лiтi, як тота ватра, аби
множилась так, як намноживсь од вогню попiл.
Пiзно обляглись перед Юрiєм люди, хоч рано мали вставати.
Палагна збудилась, як тiльки почало днiти. "Чи ще не рано?" - подумала
вголос, але зараз згадала, що нинi свято i треба йти на царинку. Одкинула
теплий лiжник i встала на ноги. Iван ще спав, пiч позiхала в кутку чорним
отвором пащi, а пiд нею сумно бринiв цвiркун. Палагна розщiбнула сорочку,
скинула з себе, постояла гола посеред хати i, боязко озираючись на Iвана,
пiшла до дверей. Скрипнули дверi, i ранiшнiй холод обвiяв їй тiло. Гори ще
спали. Спали ще смерековi лiси, як ченцi строгi, посiрiлi за нiч царинки i
сивi шпилi, що розпливались в туманi. Холодна мрич пiдiймалась з долини та
простягала бiлi мохнатi лаби до чорних смерек, а пiд блiдим ще небом
оповiдав свiй сон Черемош.
Палагна ступала по мокрих травах i злегка тремтiла в ранiшнiм холодку.
Вона була певна, що нiхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звiсно,
шкода було б, якби пропало її ворожiння. Iншої думки в неї не було. На
благовiщення ще вона закопала у муравлисько сiль, булку й намисто i нинi
треба було все те звiдти дiстати. Помалу звикла до зимна. Її туге тiло, що
не знало ще материнства, свобiдно i гордо пливло в молодих травах царинки,
таке рожеве i свiже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним
дощем. Нарештi спинилась пiд буком. Але перше нiж розкопать муравлисько,
вона пiдняла угору руки i потяглася смачно всiм тiлом, хруснувши
кiсточками. I враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила
безвладно руки, глянула перед себе i раптом впiрнула в чорну вогнисту
безодню, що не пускала її вiд себе.
Юра-мольфар стояв по той бiк вориння i дивився на неї.
Вона хотiла крикнуть на нього - i не могла. Хотiла закрити груди руками
- й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти - i вросла в землю. Стояла
безсила, сливе зомлiла, i уперто дивилась у двi чорнi жаринки, що випивали
з неї всю силу.
Врештi у нiй ворухнулася злiсть. Пропало цiле ворожiння! Палагна
зробила над собою зусилля, щоб пiдняти ту злiсть, i сердито обiзвалась до
нього:
- Чого вилупив баньки? Не видiв?
Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:
- Такої, як ви, Палагно, бiгме, не видiв.
Й закинув ногу через вориння.
Вона бачила добре, як плили до неї тi двi жаринки, що спопелили її
волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкiм, чи то в
жахливiм чеканнi.
Вiн був вже близько. Бачила мережанi шви кептара... блискучi зуби в
отворi рота... напiвпiдняту руку... Тепло його тiла зблизька вiйнуло на
неї, а вона все ще стояла.
I аж коли залiзнi пальцi стиснули їй руку та потягли до себе, вона з
криком шарпонулась i побiгла до хати.
Мольфар стояв, роздуваючи нiздрi, i дивився услiд, як бiле Палагнине
тiло вигиналось на травах, мов габи в Черемошi.
Потому, коли Палагна вже щезла, вiн перелiз знову вориння i знов почав
розсiвать по царинцi попiл од учорашньої ватри, аби корови та вiвцi, що
будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє...
Палагна прибiгла додому лиха. Добре, що хоч Iван нiчого не бачив. Ну i
сусiдонько файний, смага б тi втяла! Не мав коли приступитись до неї!..
Iгiй на тебе!.. А що ворожiння пропало - то вже пропало... Вагалась, чи
казати про Юру Iвановi, чи дати спокiй. Ще бiйка готова вийти з того та
сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й вже.. Але
Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. Навiть при однiй думцi про
се почувала млость у всiм тiлi, в руках i в ногах, якусь солодку знемогу.
Чула немов павутиння на всьому тiлi од гарячого погляду чорних очей, од
блиску зубiв в пожадливо одкритому ротi. I що б вона не робила в той день,
мольфарiв погляд її в'язав.
Вже зо два тижнi минуло вiд того часу, а Палагна Iвановi не казала про
стрiчу а Юром. Вона лиш придивлялась до чоловiка. Щось було важке у ньому,
якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте свiтилось
в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий. Коли
б захотiла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком
не вiзьмеш. До того, була сердита на мольфара.
Раз вони стрiлись бiля рiки. Палагнi на мить здалося, що вона гола, що
тонке павутиння опутало все тiло її. Вона наче крiзь сон почула:
- Як спали, Палагвочко, д… Продолжение »